29 травня.
Інколи я ловлю себе на думці: як можна бути такою нахабною, що постійно вимагаєш чужого, прикриваючись добром і віком? Моя свекруха — живий приклад. Її звати Марія Олексіївна, їй шістдесят п’ять, і вже три роки вона мріє з одного боку: вижити нас з чоловіком з нашої двокімнатної хрущовки у Львові й заселитися туди сама, а натомість «подарувати» нам свою напівзруйновану хату під Бродами.
Ззовні — турботлива бабуся, втомлена від господарства. Але під цим — холодний розрахунок. Та хата, яку вона нам нав’язує, давно б вже стояла під знаком «аварійна». Тріщини в фундаменті, покрівля тече, вікна гнилі, у середині — холод, цвіль, перекошені підлоги й запах сироти. Марія Олексіївина роками нічого там не лагодила, хіба що клумби підсипала й кущі полуниці полола — от і вся її турбота.
Коли вона приходить до нас, одразу з порога починає:
— Ох, як же у вас затишно! Чисте, світле… Я б теж так хотіла жити…
А потім — ніби випадково:
— Може, все ж подумаєте про переїзд? А я б у вашу квартирку…
Спочатку я мовчала. Потім жартувала. Але тепер мене аж трусить від її погляду, повного нібито скорботи: «Ох, стара я вже, не витягну… у хаті жити важко…» А що, у квартирі підлоги самі миються? Пил сам зникає? Ремонт робиться сам? Вона серйозно вважає, що квартира — це як готель з обслугою. Не розуміє (або робить вигляд), що ми з чоловіком вкладаємо в дім сили, гроші, час. Що все це — не «з неба впало», а зароблено потом і постійними витратами.
Ми пропонували їй логічне рішення:
— Продавай хату, докидай трохи — і бери собі однокімнатну у місті. Будеш жити в теплі, без городу, з усіма зручностями.
Та ні! Вона впевнена, що її напівзруйнована хатина коштує як елітна — не менше п’яти мільйонів гривень! Хоча реально — ледве набере мільйон з половиною. І навіть ці гроші не вистачить на гарну однушку у Львові. Ми їй казали прямо. Але все марно.
— Та кому вона треба, ця хата?! — пояснювала я.
— У неї душа! Тут ваш Олесь народився! Її просто «підлаштувати» треба, — відповідає вона.
Підлаштувати… Хату, яка ось-ось розсиплеться?!
І знову, знову, знову… Кожен візит — одне й те саме:
— У вас тут так добре! Ну може, подумаєте ще?
Недавно чоловік не витримав:
— Мамо, ми не віддамо тобі квартиру. І в твою хату не поїдемо. Навіть не сподівайся.
Вона надулася, пішла і вже тиждень не дзвонить. Ображена. Нібито ми — невдячні, що не хочемо «подарувати» їй життя, яке самі побудували.
А я втомилася. Не розумію, як можна бути такою сліпою до чужих кордонів. Ми з чоловіком — молода родина. Працюємо, будуємо плани, може, скоро дітей захочемо. Де їх ростити? У хаті з грубою та тріщинами в стелі? Чи знову вкладатися — але вже в те, що мало б давно знести?
Мене бісить не навіть її пропозиція, а те, як вона її подає. Нібито ми — егоїсти. Нібито наша квартира — її порятунок, а ми — безсердечні, що не пускаємо її у «рай». Хоча все, що ми просимо, — це залишити нам те, що ми створили.
Зараз ми з чоловіком просто уникаємо цієї теми. Вона знає нашу відповідь. Вона остаточна. Якщо їй дійсно важко в хаті — нехай продає і шукає квартиру за свої кошти. Але під нашим дахом вона жити не буде. Бо наша квартира — не приз за вік і не борг за материнство. Це наш дім. І ми його нікому не віддамо.
Мораль проста: іноді треба сказати «ні» навіть найріднішим. Бо інакше вони почнуть жити твоїм життям замість тебе.
