У давні часи, коли вітри ще шепотіли давні історії, жила собі молода дівчина на ім’я Марічка. Поверталася вона додому пізно — робота затяглася, голова гула, а в серці важіло від втоми. Та не знала вона, що вдома чекає нова вираза та напруга. Переступивши поріг, одразу вловила знайомий, але вже докучливий голос із кухні:
— О, нарешті! — зі зловтіхою кинула Ганна Савишна, її свекруха. — Вже пізня ніч, а ти тільки прийшла. Не робота, а безглуздя — і чоловіка, і дім забути?
— Проект терміновий був, — спокійно пояснила Марічка, машинально знімаючи кожух.
— Проект! — насмішкувато продовжила свекруха. — А чоловік голодний, посуд горами, дім немий — і це називається дружина?
Марічка мовчки кивнула й пішла переодягнутися. Але, повертаючись до кухні, завмерла біля дверей. З кімнати чувся розмову Ганни Савишни та Тараса. Те, що вона почула, збило її з пантелику.
— Знаєш, Тарасику, Олександра — донька моєї подруги — от жінка! Розумна, з доброї родини, — заговорювала свекруха. — І їй байдуже, що ти одружений. Адже це ж не назавжди…
У Марічки перехопило подих. Кров ударила до обличчя. Як можна таке казати? Хотілося кричати, бити чимось, але вона мовчки пішла до ванни, щоб не спалитися.
Вийшла через хвилину, тримаючись за стіну. Тарас підбіг:
— Марічко, що з тобою?
— Нічого… Трохи недомагаю.
— Оце ще! — підхопила Ганна Савишна. — Звичайно, це лише спосіб привернути увагу.
Марічка промовчала, але вранці їй стало гірше. Швидка, лікарня, обстеження. За годину вона вже говорила Тарасові:
— Нічого страшного. Просто… я вагітна. Нам потрібен спокій і більше тепла.
Тарас обійняв її, з очей котилися сльози. Та радість була короткою.
Повернувшись додому, Марічка дізналася, що Ганна Савишна все ще тут. І гірше — не збиралася мовчати.
— Ти впевнений, що це твоя дитина? — холодно запитала вона сина, коли Марічка вийшла.
— Мамо, ти при здоровому глузді?! — не втримався він.
— Вона до пізньої години, а ти навіть не бачиш, як тебе обводить!
Марічка завмерла в коридорі. Більше терпіти не могла. Увійшла до кімнати й рішуче сказала:
— Годі. Не буду більше виправдовуватись. Це ваша оселя — і я піду. Тарасе, вибирай: я чи тут. Але я не дозволю себе принижувати. Я мати. І хочу, щоб моя дитина росла в любові, а не в злобі.
— Ну й правильно! Хай іде, — холодно кинула Ганна Савишна.
Але Тарас не рушив за нею. Він дивився на матір, ніби бачив її вперше.
— Думаєш, я це терплю заради тебе? Ні, мамо. Я люблю Марічку. А тебе — лише жалію. Ти всіх від себе відштовхнула. У тебе чотири шлюби — і жодного щастя. А тепер хочеш, щоб я слухав твої поради? Ні. Я йду. І створю родину з Марічкою. Не лізь у моє життя.
Він вийшов із кімнати:
— Марічко! Де наша дорожня сумка?
Минув рік. У новому районі, алеєю парку, йшли троє: Тарас, Марічка і маленький Данилко, що мирно спав у колясці. Вони жили у світлій квартирці, купленій на спільні заощадження. Було важко, але щасливо.
— Холоднішає, — помітив Тарас. — Додому?
— Час. Данилко скоро прокинеться.
Та раптом Марічка помітила щось дивне. Хтось йшов за ними, ховаючись за деревами.
— Тарасе, за нами хтось іде.
Тарас різко зупинився:
— Мамо! Годі грати в переслідувачів!
З-за дерева вийшла Ганна Савишна. Вона була невпізнанна: згорблена, змарніла, з потьмянілим поглядом.
— Я… пробачте. Просто хотіла побачити онука. Хоч одним оком…
— Могла прийти як людина, — сухо відповів Тарас.
— Не могла. Соромно. Я… усвідомила все. Пробачте. Я була неправа. Марічко… я не зі злости. Просто думала, що ти зруйнуєш його життя. А виявилось — навпаки…
Марічка мовчала. У думках лунали старі образи. Але тепер перед нею стояла не люта свекруха, а зломлена жінка.
— Ми йдемо. Якщо хочете — йдіть з нами. Якщо Тарас не проти.
— Мамо, я не проти. Але тільки без натяків і втручань.
— Клянуся. Лише хочу бачити вас. Данилка. Все інше мені вже не треба…
Цього разу Марічка не тримала образу. Вони йшли поруч. Данилко спав, а Ганна Савишна, мовчки посміхаючись, вела коляску. Минуле залишилося позаду.
Адже навіть найжорсткіші серця можуть навчитися любити.
