Іноді мені цікаво: як у деяких людей вистачає нахабства так наполегливо вимагати чужого, прикриваючись турботою та віком? Моя свекруха — це живий приклад такого феномена. Її звуть Ганна Іванівна, їй шістдесят вісім, і останні роки вона виношує одну-єдину мрію — вижити нас із чоловіком з нашої двокімнатної квартири у Черкасах і втиснутися туди сама, а натомість «щедро» подарувати нам свій ледве стоїчий будиночок під Канівом.
Здається — дбайлива матуся, літня жінка, стомлена побутом. Але за цією маскою — хитрий розрахунок. Будинок, який вона нам нав’язує, чесно кажучи, давно б мав йти під бульдозер. Ззовні — тріщини на фундаменті, дах тече, віконні рами згнили, всередині — холод, цвіль, перекошені підлоги та запах сироти. Ганна Іванівна роками там нічого не ремонтувала, хіба що клумби з квітами підправляла та кущ аґрусу підстригала — ось і все її господарство.
Коли вона приходить до нас у гості, відразу починає:
— Ох, як же у вас затишно! Усе чистенько, гарненько. Я б теж так хотіла жити…
А потім — ніби ненароком:
— Може, ви таки переїдете? А мені б у вашу квартирочку…
Спочатку я мовчала. Потім почала жартома відмовляти. Але зараз мене трусить від одного її погляду, повного прихованої жалості: «Ох, стара я вже, сил нема… у будинку жити важко…» А що, у квартирі підлоги самі миються? Пилюка сама зникає? Ремонт сам робиться? Ганна Іванівна серйозно вважає, що квартира — це як готель з цілодобовим прибиранням. Вона не розуміє (або вдає, що не розуміє), що ми з чоловіком вкладаємо у наш дім сили, гроші, час. Що все це — не «з неба впало», а дісталося працею.
Ми з чоловіком запропонували їй логічний варіант:
— Продавай будинок, докладай трохи — і купуй собі однушку. Будеш жити в теплі, без городу, зі зручностями.
Але ж ні! Вона вважає, що її напівзруйноване житло коштує як елітне — не менше п’яти мільйонів! А реальна ціна, за моїми підрахунками, ледве дотягує до двох. До того ж, цих грошей не вистачить нанормальну однушку в місті. Ми їй про це прямо казали. Але все мимо вух.
— Та кому той будинок потрібен?! — намагалася пояснити я.
— У нього душа! Там ваш Андрійко народися! Його просто трохи «причепурити», — відповідає вона.
Причепурити… Будинок, у якого стіни сипляться?!
І ось воно знову, знову, знову… Кожен визит — одне й те саме:
— У вас у квартирі так добре! Може, таки подумаєте?
Нещодавно чоловік не витримав:
— Мамо, ми не віддамо тобі квартиру. І переїжджати в твій будинок теж не будемо. Навіть не сподівайся.
Вона надулася, пішла, демонстративно не телефонує вже тиждень. Ображена. Чому, мовляв, її син і невістка не хочуть її «осчастивити» і не віддають житло, в яке вклали душу?
А я втомилася. Я не розумію, як можна бути настільки глухою до чужих меж. Ми з чоловіком — молода сім’я. Ми працюємо, будуємо плани, можливо, скоро захочемо дітей. Де їх ростити? У будинку з пічкою та тріщинами на стелі? Чи знову вкладатися — але вже в те, що давно б мали знести?
Мене дратує навіть не її пропозиція, а те, як вона її подає. Ніби ми — егоїсти. Ніби наша квартира — це її порятунок, а ми — безсердечні, що не хочуть пустити її в «рай». А всього, що ми просимо, — це лишити нам те, що ми створили.
Зараз ми з чоловіком вирішили просто уникати цієї теми. Вона знає нашу відповідь. Вона остаточна. І якщо їй дійсно важко жити у своєму будинку — нехай продає і шукає квартиру за свої можливості. Але під нашою стріхою вона жити не буде. Бо наша квартира — не приз за вік і не плата за материнство. Це наш дім. І ми його нікому не віддамо.
