Якби я знала, чим обернеться це рішення, ні за що б не погодилася. Але тоді, п’ять років тому, коли ми з Олегом шукали квартиру, він наполіг: «Давай купимо тут, поряд з мамою. Завжди поруч — допоможе, придивиться, якщо що. Вона у мене золота». Ми купили. Вона — на шостому, ми — на третьому. Я, наївна, думала, що близькість принесе лише добро. А вийшло — лише клопіт.
Спочатку все було тихо. Свекруха іногда заходила — посидіти з дитиною, принести вареників. Я не заперечувала. Навпаки, намагалася бути чемною, вдячною, навіть дружньою. Але незабаром ситуація почала виходити з-під контролю. Особливо, коли ми з сім’єю почали виїжджати на вихідні в село або на природу. Ми залишили їй ключі — «полити квіти». Тепер розумію, що це була моя найбільша помилка.
Щойно ми виходимо з під’їзду — вона вже у нас. Не просто поливає квіти, а влаштовує справжню «інвентаризацію». Вона вривається в наше особисте життя без тіні сумніву. Я повертаюся додому і не впізнаю своє гніздо. Постільну білизну вона складає у шухляду разом із шкарпетками. Половина речей валяється на підлозі з запискою «викинути». Решта — вже в пральці. Хоча у мене вдома ніколи не буває бруду!
На кухні — такий же безлад. Посуд розставлено по-новому. Де стояли чашки — тепер каструлі. Де була сіль — тепер цукор. Тиждень ходжу і шукаю, лаю сама себе. А найболючіше — дитячі іграшки. Свекруха вважає за потрібне «навести лад» і в них. Все викидає на підлогу, половину відправляє у смітник — «старе, запилене, нецікаве». Те, що мій син щовечора грався цим плюшевим ведмедиком, її не хвилює. Вона вирішила — і точка.
Мої квіти, ті самі, за якими вона мала «доглядати», стоять у воді по самі горщики. Тропічні рослини — напівзасохлі й общипані. «Видаляла хворі листки», — заявляє вона. Тільки чому тоді всі листки опинилися у смітнику?
Окрема історія — моя косметика. Вона не просто чіпає — вона нею користується! Духи, креми, лаки для ногтів, навіть мою пилочку забрала собі в сумочку. Ніби це — спільне. Мовляв, все одно ж у домі, чого жаліти. Я почала купувати все у подвійній кількості, бо інакше в мене нічого не залишається.
Я намагалася поговорити з нею. Просила гарно: «Будь ласка, не чіпайте наші речі. Полийте квіти, і все». Але у відповідь — або глуха мовчанка, або фраза на кшталт: «Я ж як на краще». Кожного разу одне й те саме. Ніби я у своїй власній квартирі — гостя.
Розмовляла з чоловіком. Плакала, благала, пояснювала. Але Олег стає на її бік. «У мами слабке серце. Їй не можна хвилюватися. Потерпи, вона ж із добрими намірами». Але ніхто не думає про моє терпіння. Він вважає, що я прискіпуЯ зрозуміла, що іноді мовчання — це зрада самій собі, і настав час сказати: «Досить».
