— Хто би міг подумати, що рідна мати чоловіка може так гарно грати роль жертви обставин? Моя свекруха, Надія Степанівна, — майстер цього жанру. Їй шістдесят вісім, і вже два роки вона мріє виселити нас з чоловіком з нашої двокімнатної квартири у Львові, щоб саме туди й перебратися. А натомість щедро пропонує нам свій «палац» — старий будиночок під Дрогобичем, який давно просить ласки екскаватора.
Здалеку — люб’яща матір, жінка похилого віку, втомлена від господарства. Але за цим образом — холодний розрахунок. Той будинок, який вона так уперто нам нав’язує, — це справжній шедевр руйнації. Тріщини у фундаменті, покрівля тече, вікна з перекошеними рамами, а всередині — холод, цвіль і аромат сирости. Надія Степанівна роками його не ремонтувала, хіба що клумби з петуніями полола — ось і все її «господарство».
Коли вона до нас завітує, з порога починається одна й та сама пісня:
— Ох, як же у вас затишно! Чисте, світле, тепло… Я б теж так хотіла жити…
А далі — ніби ненароком:
— Може, таки подумаєте про переїзд? А я б у вашу квартиру…
Я спершу мовчала. Потім почала жартувати. А тепер мене аж трусить, коли вона кидає на мене той погляд — сповнений нібито скорботи: «Ох, стара я вже, не вистачає сил… у будинку жити важко…» Ну так, а в квартирі хіба підлоги самі миються? Кухня сама прибирається? Ремонт робиться за бажанням? Надія Степанівна серйозно вважає, що квартира — це як готель із щоденною прибиральницею. Вона не розуміє (чи робить вигляд, що не розуміє), що ми з чоловіком вкладаємо у свій дім сили, гроші, час. Що все це — не «з неба впало», а зароблено працею.
Ми пропонували їй розумний варіант:
— Продавай будинок, докидуй трохи — і купуй собі однушку в місті. Житимеш у теплі, без города, з усіма зручностями.
Але ж ні! Вона впевнена, що її напівзруйноване житло коштує як елітне — не менше трьох мільйонів гривень! Хоча реальна вартість, як на мене, ледь дотягує до півтораGranted. А навіть якщо знайдеться покупець, цих грошей не вистачить на нормальну однушку у Львові. Ми їм прямо казали. Але все марно.
— Та кому потрібен той будинок?! — намагалась я пояснити.
— У нього душа! Там ваш Андрійко народився! Його просто трохи «привести», — відповідає вона.
«Привести»… Будинок, у якого відпадає штукатурка?!
І от вона знову, знову, знову… Кожен візит — одне й те ж:
— У вас так добре! Може, таки подумати про обмін?
Недавно чоловік не витримав:
— Мамо, ми не віддамо тобі квартиру. І переїжджати до твого будинку теж не будемо. Навіть не сподівайся.
Вона надулася, пішла і вже тиждень демонстративно не телефонує. Ображена. Чому, мовляв, син і невістка не хочуть її «зробити щасливою» і не віддадуть своє житло?
А я втомилася. Я не розумію, як можна бути настільки сліпою до чужих кордонів. Ми з чоловіком — молода сім’я. Працюємо, будуємо плани, може, скоро й дітей захочемо. Де їх вирощувати? У будинку з пічкою і тріщинами у стелі? Чи вкладатися в те, що давно варто було знести?
Мене дратує не саме її пропозиція, а те, як вона її подає. Ніби ми — егоїсти. Ніби наша квартира — її порятунок, а ми — безсердечні монстри, що не хочуть пустити її до «раю». А все, що ми просимо, — це залишити нам те, що ми створили.
Тепер ми з чоловіком вирішили просто уникати цієї теми. Вона знає це. І якщо їй справді важко жити у своєму будинку — нехай продає і шукає квартиру за свої кошти. Але під нашою стріхою вона жити не буде. Бо наша квартира — не подарунок за вік і не плата за материнство. Це наш дім. І ми його нікому не віддамо.
