**Щоденниковий запис**
Нарешті ми з Олесею переїхали у свій великий дім. Двоповерховий, просторний якраз для нас, адже у нас троє дітей. Кожному окрема кімната, усі раді. Хіба що молодша Софійка ще не усвідомлює, що має власний куточок, адже їй лише рік і вісім місяців.
Дякую тобі, коханий, за це диво. Так гарно почуватися господинею великого дому. Хлопці, правда, носяться скрізь, але нехай. Діти мають розвиватися, зітхнула щасливо Олеся.
З часом вона зрозумiла, що великий дім це не лише радість, але й турбота. Три діти: вісімрічний Марко, пятирiчний Василько та маленька Софійка забирали весь час.
Після вечері Олеся мила посуд, діти гралися, а я, розвалившись на дивані, дивився телевізор. Задзвонив телефон.
Привiт, Юрку, почув я голос брата. Усе гаразд, а в тебе як?
Олеся зрозуміла, що це молодший брат. Він жив у іншому місті з нашою мамою. Хоча Юркові вже тридцять, він не поспішав одружуватися. Поговоривши з ним, я весело повідомив:
Юрко збирається одружуватися, запрошує нас на весілля.
Невже? здивувалася Олеся. А я вважала, що він ніколи не ожениться. Йому й так добре: сам красеній, жінки до нього липнуть, мати годує й прання прає. Ідеальне життя. Хіба що робота у нього не дуже серйозна хоча й інститут закінчив. Як безвідповідальний.
Я мовчав, обдумуючи щось.
Ти в мене справжній трудоголік, продовжувала дружина. Енергійний, цілеспрямований, амбітний. Ви з братом як небо й земля. Він і далі в нічному клубі працює?
Так, діджеєм, відповів я.
А хто його наречена?
Юрко мало що розповів. Сказав, що звуть її Оксана, працює вчителькою у молодших класах.
Олеся сіла поруч, помітивши, що я занурився в думки.
А де вони житимуть? Може, в Оксани є квартира?
Ось до чого я веду, подивився я на неї. Що скажеш, якщо мати переїде до нас? У неї однокімнатна, а тут у нас простору вистачить.
Дружина замовкла, обмірковуючи перспективи життя зі свекрухою. Я теж чекав неспокійно.
Вона струснула кучерями й вимовила:
Знаєш, я не проти. Допомога з дітьми не завадить.
Ти в мене найкраща, кохана! я поцілував її в щоку.
Олеся мало знала мою матір, Ірину Василівну. Вона інколи заїжджала до нас, але ненадовго. Поживе день-другий і їде. За такий короткий час важко оцінити людину. А ось жити разом зовсім інша справа. Востаннє вона була у нас на хрестинах Софійки рік тому.
Ірина Василівна жінка близько шістдесяти, чемна, спокійна, охайна. До Олесі ставилася добре, онуків любила. Та дружина все одно сумнівалася:
Не може бути, щоб у неї не було якихось химер. Та що ж, поживемо побачимо
Ці думки мучили її цілих два місяці. Поки я не поїхав на весілля до брата сам Олеся не змогла, бо Софійка занедужала.
Через три дні я повернувся… з матірю.
Ну от, зрозуміла Олеся. Мости спалені. Тепер у нас на одного більше.
Ірина Василівна приїхала не з порожніми руками. Усім подарунки: Софійці велику ляльку, хлопцям по машинці. Вечором довго розмовляли. Я розповідав, як пройшло весілля:
Оксана у Юрка гарна дівчина. Розумна, взяла брата в руки а він, диво, її слухає, хоча вона й молодша.
Свекруха кивала, підтримуючи мене. Олеся не почула про невістку нічого поганого й навіть подумки похвалила її.
Перший тиждень Олеся придивлялася до матері. Та вела себе як ідеальна бабуся: читала онукам казки, грала з ними, допомагала з прибиранням, інколи готувала.
Мамо, бабуся навчила мене завязувати шнурки! гордо сказав Василько.
А я вже читаю без помилок! похвалився Марко, який восени йде до школи. Бабуля зі мною займається.
Олеся була задоволена. Навіть подумала: «Свекруха поганого не навчить».
Через деякий час мати запропонувала:
Олесю, ти набридаєш із дітьми. Давай я візьму готування на себе. Бачу, тобі важко встигати.
Дякую, мамо! ледве не кинулася їй на шию Олеся. Я тільки за!
Я теж був присутній.
Мамо, ми раз на тиждень робимо закупівлю, але якщо щось потрібно скажи. Або замови доставку. До речі, ти вмієш користуватися компютером?
Трохи вмію. Не хочу відставати від життя, скромно відповіла мати.
Того вечора їли смажене курча з гречкою. Діти, які зазвичай не любили гречку, їли з задоволенням. Олеся дивувалася: виявляється, Ірина Василівна вміла готувати смачно.
Давай вийдемо кудись, запропонувала Олеся. Відколи бабуся з нами, можна собі дозволити вечір наодинці.
Раніше вона боялася залишати дітей із кимось. А тепер маємо свою бабусю.
Ідіть, не хвилюйтесь, підтримала мати.
Ми пішли. Гуляли парком, зайшли в кафе.Наступного ранку ми прокинулися з посмішками, бо зрозуміли, що нарешті знайшли в матері не лише бабусю, а й справжнього друга, який вміє не тільки піклуватися, а й розважатися на повну.
