Світлана Петрівна користувалася великим авторитетом серед односельців. От уже 20 років як вона вправно керувала школою та була справедливим учителем. Діти її любили, батьки завжди прислухалися до порад. Ніхто ніколи не бачив її сумною чи втомленою. Така собі весела та компанійська Світлана Петрівна любила пожартувати й вміла підтримати у важку хвилину.
Коли ж жінка сама опинилася у скруті, то навіть не знала з ким можна поділитися своїм нещастям. Розповідати подругам не хотіла, бо ті мали власні проблеми, а колеги могли не втримати язика за зубами. Отож свої переживання вона довірила мені, своїй сусідці, а я своєю чергою, хочу поділитися цієї історією з вами, мої любі читачі. Можливо вона допоможе комусь пережити важкі часи.
Отож почну з самого початку. Світлана Петрівна ще у студентські роки познайомилася з Іваном. Хлопець теж навчався в педагогічному університеті й закохався у запальну й добру Світлану одразу. Вони одружилися одразу після випускного й повернулися жити у своє рідне село.
З допомогою батьків побудували власний дім й стали в ньому жити. Обоє працювали у школі, але зароблених грошей ледь вистачало на життя. Коли народився малий Павлик стало ще важче. Тому Іван прийняв рішення поїхати на роботу у місто. Чоловік рідко приїжджав додому й практично не бачив, як росте його син. Вихованням Павла займалася мати.
Оскільки вона була вчителькою й увага до її дитини була посиленою, Світлана Петрівна змалечку привчала хлопчика бути відповідальним та думати про зроблене. Її уроки не минули даремно. Хлопець закінчив школу із золотою медаллю й з легкістю вступив до університету на ветеринара.
Мати пишалася успіхами сина. Він став єдиною розрадою у її житті. Іван уже давно забувся про них й облаштовував своє життя у новій родині. Звісно люди поговорили за її родину декілька тижнів, а потім заспокоїлися. Життя продовжувалося.
Закінчивши навчання син повернувся додому. У селі відкрив власну ветеринарну аптеку й потроху ставав на ноги. Через деякий час Павло повідомив матері радісну новину – він хоче одружитися негайно. До чого такий поспіх Світлана Петрівна зрозуміла, коли побачила невістку. Судячи з її живота, дівчина була десь на четвертому місяці.
Хоч наречена сина їй не сподобалася, вона була щиро рада дізнатися, що скоро стане бабусею. Весілля справили як годиться. Усім селом гуляли декілька днів. Після святкування мати зробила молодятам цінний подарунок – купила новий будинок.
Народження онучки стало для Світлани Петрівни найкращою подією у житті. Коли вона тримала на руках це маленьке диво забувалася про всі свої проблеми й негаразди. Хоч вона й не любила невістку, була вдячна їй за немовля. Чого не скажеш про її сина. Павло після батьківства наче сказився. Почав сильно гуляти й не ночував вдома. Невістка терпіла й тихо плакала, поки бабуся бавилася з онучкою.
Одного разу Павло прийшов до неї в гості й одразу заявив, що хоче розлучитися з Марією, бо кохає іншу жінку. Керувати життям сина вона не хотіла, але їй стало дуже шкода невістку. Вона була доброю дівчиною та люблячою мамою. Свекруха не могла дозволити, щоб Маша опинилася з малою дитиною на вулиці, тому попередила Павла, що будинок залишиться невістці.
Схоже це рішення неабияк здивувало й розсердило сина. Він декілька тижнів відмовлявся спілкуватися з ненькою та своє рішення змінювати вона не збиралася. Мали люди про що говорити. Деякі навіть намагалися наставити Світлану Петрівну на путь істинний та марно.
Жінка не могла собі пробачити, що погано виховала сина. Щоб підтримати невістку для себе вирішила – допомогти Марії поставити на ноги онучку й дати їй усе для щасливого та безтурботного життя.
