Ніколи не жила зі свекрухою — і сама не збираюся терпіти невісток у себе вдома
Мені п’ятдесят шість, і я щаслива у цьому стані. Після розлучення з чоловіком я зрозуміла: моя гармонія — найцінніше. Останнім часом я живу з коханим, і нам добре разом, але реєструвати шлюб не стали — не хочемо заплутуватися у спадкових справах. Ми оселилися в його будиночку за містом, а моя київська квартира залишилася моєю. Вона затишна, звична, з улюбленим диваном, рецептами бабусі та запахом кави зранку. Інколи я повертаюся туди, коли спраги вимагають мого прибуття до міста. Але більшість днів я проводжу серед природи, у тиші, де вітер шепоче листям.
У мене є син — Олесь, 23 роки. Він мешкає у моїй квартирі. Я не беру з нього платні, сама сплачую комунальні — не хочу навантажувати, поки він стає на ноги. Він працює, намагається. Але, як виявилося, мої сподівання — це одне, а його вчинки — зовсім інше.
Цієї весни я майже не бувала в місті. Працювала віддалено, зустрічалася із клієнтами через екран. Було добре. А потім раптом викликали до офісу — потрібно було терміново підписати документи. Я не попередила сина про приїзд — думала, зайду на ніч, зранку все завершу і повернуся в село.
Та коли відчинила двері, на порозі мене зустріло… незнайоме обличчя. Дівчина в моєму халаті, з рушником на голові, ще з парою від ванни. Ми втупилися одна в одну, німий від шоку діалог.
— Хто ти і що робиш у моїй домівці? — запитала я, стискуючи кулаки, щоб не закричати.
Вона занервувала, почала щось бурмотіти про Олеся, про те, що він «дозволив». Виявилося, мій син привів свою дівчину до моєї квартири, поки я, мовляв, «все одно в селі». Навіть не спитав. Вирішив, що якщо мами нема — значить, можна влаштовувати тут своє маленьке кохання.
А ж мої речі — всюди. Мій одяг, мої папери, книги, парфуми. І нікого це не бентежило. Дівчина почувалася господинею: шуміла феном, грюкала каструлями, діставала щось із холодильника, навіть не запропонувавши мені чаю. Я стояла в коридорі й дивилася на це з відчуттям, ніби мене викинули з власного життя.
Я сіла на кухні й чекала на Олеся.
Коли він прийшов, я не влаштовувала скандалу. Просто сказала:
— Сину, я не буду читати нотацій. Але знай: у моєму домі невісток не буде. Хочеш будувати сім’ю? Тобі вгода. Але роби це на своїй території. Збирай речі й виїжджай. Де будете жити — це вже не моя турбота.
Він спробував розпочати суперечку:
— Мамо, ти ж сама тут не живеш! Ти казала, що квартира буде наша — моя й Марічки!
— Після моєї смерті — буде, — відповіла я. — А поки я жива — це мій дім. Я хочу заходити сюди, коли захочу, без зустрічей із чужими людьми. І вже точно не хочу пристосовуватися до чиїхось стосунків.
Олесь пішов. З дівчиною. Зняли житло.
