Треба ж попереджати, нічого не приготувала! Уявляєш, скільки зараз витрати гостей приймати?! кричала свекруха Любов Петрівна, і її голос лунав, наче дзвонить далекий дзвіночок у вечірній тиші.
Я невістка, звичайна, робоча, без золотої корони Марічка Олексієнко. Ми з чоловіком Андрієм тягнемо свою квартиру у Києві, кредити, комунальні, нескінченна робота; у всьому панує тінь вечірнього сонця, що розтікається по підлозі.
Свекруха з зовицею Ориною живуть у селі Скарбовому, де поля широкий килим, а городи пахнуть огірками. Але одного дня вони вирішили, що наша квартира це, мабуть, не просто кімнати, а цілий курорт, де духи готують страви, а шафи розпукуються від ласощів.
Ми в суботу до вас прилетимо, сказала Любов Петрівна голосом, ніби шелестить трава.
Та ми тільки на хвилинку.
Ми ж своє, рідня, нам можна.
Хвилинка перетворюється на ніч із гостюванням, “прилетимо” на приїзд із торбами, каструлями-порожняками, з очима, які голодно ріжуть повітря. Кожної суботи прокидаюся в світанковому мареві, бігаю по базарах, готую, чищу, усміхаюся, накриваю стіл, мов фея, а потім аж до глибокої ночі мию тарілки, прибираю крихти, які стрибають, як маленькі зайці.
Любов Петрівна сидить і бурмоче, немов сонце через хмари:
А чого в салаті нема кукурудзи? Без неї він як скіпка в калюжі.
Борщ слабенький, в нас у Скарбовому кладуть шкварки, то аж ложка стоїть.
А Орина стиха додає:
Ой, стомилася з дороги, мовби миші в колосках бігали.
А десерту? Чогось солоденького нема?
Жодного “дуже дякую”, “може допоможемо?” тільки тінь очікувань і зітхання, які кружляють у повітрі.
Якось я не витримала. Сон раптом перевертається, ніхто не бачить моїх уст і слів, тільки Андрій:
Я не хатня працівниця! Чому кожною суботою обслуговую твою сімю?
Андрій дивиться крізь мене, ніби крізь завісу, і каже сонно:
Треба щось з цим вигадати
І тоді у мене в голові заспівав гном, ідея пустила коріння.
Наступної пятниці, коли Любов Петрівна задзвонила голосом, як жолудь по блясі:
Ми до вас у суботу їдемо.
Ой, у нас плани, вибачте, кажу рівним голосом, ніби йдеться про дощ у степу.
Які плани? питає Любов Петрівна, а вітер приносить її слова з полів.
Просто свої.
Сон розростається, і ми дійсно збираємось, але не до планів, а прямо до села, до Любові Петрівни. В суботу, як у сільському анекдоті, стоїмо з Андрієм на дворі, в руках порожні сумки. Двері розчахуються, Любов Петрівна зависає, наче цибуля на вітрі посеред осені.
То що ж це за диво?! очі її, як дві сливи.
Ми у вас в гостях. Ненадовго, усміхаюсь я, і хмарка летить через подвіря.
Треба ж попереджати! Я нічого не готувала! Хіба ж ви знаєте, скільки це нині приймати гостей?! 300 гривень мінімум!
Дивлюся на неї і відповідаю, наче вітер у полі:
Отак я живу кожного тижня.
Це ти мене вирішила повчити? Ах ти ж нечема!
І тут крик, ніби по всьому Скарбовому розрізали ніч. Сусіди визирають у вікна, а ми з Андрієм тихо повертаємось до Києва.
Після того жодного спонтанного гостя, жодної “заїдемо” у суботу; кухня моя тепер лише для наших сніданків з гарбузовим варенням. Іноді, щоб тебе помітили, треба просто показати людям уривки свого дивного сну як це на твоїй подушці і у твоїй тарілці.
А ви як гадаєте, чи правильно я зробила? Що сталося б у вашому сні з такою пригодою?
