Вчора моя свекруха зібрала всю сім’ю, щоб оголосити, хто що отримає. Я розумію, що можу викликати осуд, але мені дуже шкода свого чоловіка. Вечором його мати — Марія Іванівна — вирішила скликати родинні збори. Приїхали всі: діти, онуки, невістки. Здавалося, буде звичайна родинна вечеря. Але ні. Вона зібрала нас, щоб оголосити… хто й що дістанеться після її смерті. Так-так, саме так. Розподілила майно заздалегідь, щоб, як вона сказала, «потім не було сварки». Але після цієї розмови мир у родині навряд чи збережеться.
Коли Марія Іванівна проголосила: «Квартира в центрі Києва дістанеться молодшому — Олегу», — у мого чоловіка, Тараса, аж руки затремтіли. А потім вона продовжила: «А старшому синові, Тарасу, я залишаю дачу під Житомиром. Оксана (це я) отримає родинні прикраси та посуд від бабусі. Решта — хто акції, хто мультиварку, хто дідусевий старовинний годинник». Всі, хто сиділи за столом, переглянулися. М’яко кажучи — були в шоці. А я й взагалі відчула, як усе всередині стиснулося від образи.
Коли гості почали розходитися, Тарас, незважаючи на плутанину, підійшов до матері. Запитав спокійно, без докорів:
— Мамо, чому ти вирішила розподілити саме так? Я не сперечаюся, це твоє право. Але можна було й інакше. Просто поясни — чому?
І ось що вона сказала. Виявилося, що в молодості батьки вкладали усе саме в Тараса. Сподівалися, що він стане дипломатом, буде жити й працювати за кордоном. Пишалися ним, допомогли влаштувати розкішне весілля. Та й онуком займалися, коли ми були молоді. Отже, за її словами, старший син уже отримав свою частку турботи, уваги й допомоги.
А от Олега, молодшого, вони постійно недоглядали. То робота, то справи, то старший із проблемами… Ось і виріс Олег трохи загубленим. Навчання кинув, кар’єру в спорті не побудував, одружився з першою, хто погодилася. Зараз живе з дружиною й дитиною в квартирі її батьків. Він — вдома з малюком, вона — на роботі, заробляє більше. Власного життя їм не світить, про іпотеку навіть думати страшно. Марія Іванівна сказала: «Він слабкий, бо ми його тоді не підтримали. Хочу, щоб хоч квартира в нього була».
Але ось у чому річ — ми з Тарасом не сиділи на шиї у батьків. Ми взяли кредит, купили своє житло, працюємо. Ми намагалися самі. І чому тепер виходить, що нас позбавляють «за заслуги»?
Я розумію, що такі рішення — особиста справа кожної людини. Але мені боляче. До глибини душі. Не за себе, а за чоловіка. Він мовчить, не скаржиться, але я бачу — його це зачепило. І я не знаю, як нам тепер спілкуватися з Марією Іванівною. Після такої «роздачі» мені навіть розмовляти з нею не хочеться. Адже коли батьків не стає, залишається лише пам’ять. А вона може бути світлою… а може й гіркою.
Справедливість — це не рівний розподіл, а розуміння того, що кожен потребує різного. Але важко прийняти, коли твоєму «різному» не знайшлося місця.
