У нас гостювала свекруха, Марія Іванівна. З самого ранку вона вдерлася до нашої спальні з криком:
«Уставай, Оленко, ти бачила, що у тебе на кухні коїться?!» Я зірвалася з ліжка, ще в піжамі, серце скакало, як шалене. Мчу коридором, на ходу натягуючи старий халат, носом тягну повітря — може, щось горить? Чи газ залишився відкритим? В голові вже цілий трилер: плита палає, каструля вибухає, чи ще якась лиха пригода. Заходжу на кухню, а там… таргани. Ціла армія рудих тварюк метушиться по столу, по тарілках, по рештках вечері, яку я вчора лінувалася прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і свердлить мене поглядом, наче це я спеціально цих комах розвела, щоб її шокувати.
«Оленко, це що, у вас завжди так?» — починає вона, і голос її аж дзвенить від обурення, — «Як можна так жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні — таргани, немов у якомусь сараї!» Я стою, наче грімом прибита, і не знаю, що відповісти. Так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги волокла. Діти верещали, чоловік, Ігор, щось бурмотів про футбол, а я просто мріяла впасти у ліжко. Хто б міг подумати, що ці прокляті таргани виберуть саме цю ніч для свого параду? Та й звідки вони взагалі взялися? Ми ж не в якомусь занедбаному будинку живемо, у нас квартира, все пристойно. Ну, майже пристойно.
Марія Іванівна, звісно, не заспокоюється. «За моїх часів, — каже, — такого б не було! Я після вечері все мила, терла, жодної крихти не залишала. А ти що? Молодь тепер ледача, тільки й знаєте, що в телефонах сидіти!» Я киваю, ковтаю образу, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха, вона — генерал у спідниці, для неї порядок на кухні — це питання честі. А я, бачте, її підвела. Починаю метушливо прибирати: хапаю ганчірку, змітаю тарганів, мию стіл, тарілки, все, що під руку потрапляє. Свекруха стоїть над душою, коментує: «Ось тут пропустила! А це що за пляма? Ти що, ніколи плиту не чистила?» Я ледве стримуюся, щоб не відчепитися. Думаю: «Ну, Маріє Іванович, ви ж не свята, у вас теж, певно, колись крихти на столі залишалися!» Та мовчу, бо знаю — сперечатися з нею марно.
Поки я там воюю з тарганами, Ігор, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить на кухню, бачить цей цирк, і замість того, щоб допомогти, тільки сміється: «О, Ленько, ти що, зоопарк відкрила?» Я кинула на нього такий погляд, що він одразу замовк і піш ставити чайник. А свекруха лише головою похитала: «Ось бачиш, і чоловік твій легковажний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків читати почне. І точно — вона сіла за стіл, уже виминаний мною до блиску, і почала: «За моїх часів чоловіків тримали в строгості. А ви, молодь, даєте їм волю, ось і маєте — таргани на кухні, а вони регочуть!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як би дотягти до вечора, щоб Марія Іванівна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж добра жінка, але ці її наскоки… Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господарка, погана дружина, а може, і погана мати. І от я мию, чищу, скребу, а вона все знайде, до чого причепитися. То ложка не там лежить, то ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене двоє дітей, робота, весь час як білка у колесі, а тут ще й таргани вирішили влаштувати вечірку. І головне, звідки вони? Може, від сусідів? У нас ж у будинку старі труби, підвал сирий, от вони, мабуть, і лізуть.
Нарешті я закінчила прибирання, кухня сяє, як у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоїлася, але все ж кидає: «Треба, Оленко, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя родина. Якщо не ти, то хто?» Я киваю, посміхаюся через силу, а в душі кричу: «Та залиште мене в спокої!» Ігор, бачачи мій стан, нарешті втручається, забирає маму на прогулянку, щоб я хоч трохи перевела дух. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеальну кухню і думаю: невже я й справді така погана господарка? Може, Марія Іванівна права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, як я тягну на собі весь цей побут, дітей, роботу, і розумію: я стараюся. Може, не ідеально, може, не так, як у її часи, але стараюся. А таргани… Ну, з ким не буває? Завтра куплю пастки, розберуся з ними. Але свекрусі цього не поясниш.
Коли Марія Іванівна повернулася з прогулянки, я вже була спокійніша. Поставила чай, нарізала бутерброди, і ми навіть поговорили по-людськи. Вона розповідала про свої молоді роки, про те, як сама колись боролася з побутом, і я навіть відчула до неї щось тепле. Але в глибині душі все одно знала: наступного разу, коли вона приїде, я перевірю кухню тричі, першНаступного ранку я прокинулася о п’ятій, щоб упевнитися, що жодна тварюка не наважиться з’явитися на моїй кухні до приїзду Марії Іванович.
