Я завжди хотіла, щоб моє весілля стало найкращою подією життя. Часто уявляла й мріяла в якій сукні виходитиму заміж, які квіти візьму до весільного букета, якого кольору замовлятиму оформлення залу, біля якої арки мене й мого нареченого оголосять чоловіком та дружиною й до якої країни ми полетимо відпочивати. Це все були мої дитячі мрії, які сьогодні ставали реальністю.
Весілля було в самому розпалі. Ми з чоловіком готувалися розрізати весільний торт. Він був саме таким, як я уявляла. Вечір підбігав до кінця, свати почали роздавати коровай, гості збиралися додому. Багато запрошених підходили до нас подякувати за вечір й ще раз побажати щасливого подружнього життя. Настала черги й свекрухи. Та, як згодом виявилося, ця жінка підійшла не привітати нас зі створенням сім’ї, а вимагати частину подарованих грошей за допомогу в організації свята.
Я була настільки шокована, що просто втратила дар мови. Добре, чоловік не розгубився. Наказав своїй матері негайно заспокоїтися й взяти себе в руки. Та його зауваження лише розізлило її. Вона почала кричати, не звертаючи увагу на гостей, що ще залишилися. Менший брат мого чоловіка Ігор забрав її та відвіз додому. Моє ідеальне весілля було зруйноване вихідкою цієї жінки.
Ми надіялись, що наступного дня свекрусі стане соромно за свій вчинок й вона перепросить та марно сподівалися. Пані Оксана заявилася до ресторану й забрала усі весільні подарунки, які ми з вечора не взяли з собою. Працівники не запідозрили не ладне, адже знали, що вона мати нареченого. Коли Слава зателефонував до своєї матері запитати, що відбувається, вона відказала, що забрала матеріальний збиток, що ми їй завдали.
Сваритися ми не стали, мати як-не-як. Щоб трішки відволіктися від всіх цих подій та відпочити відправилися на два тижні у весільну подорож. Повернулися ми відпочилі, сповнені сил й, чесно кажучи, геть забули про конфлікт, який стався до нашої подорожі. Недовго тривав наш спокій. Коли повернулися додому, виявили пропажу – зник новенький автомобіль, який ми разом купили ще до весілля.
Думати гадати, хто міг це зробити, не стали, бо одразу зрозуміли, чиїх рук справа. Викликали таксі та поїхали в гості до чоловікових батьків. Як і припускали, наша машина стояла на подвір’ї. Яка ж я була розлючена. Чоловік влетів до будинку й направився на кухню. Там саме родина сіла обідати. Слів він не підбирав, виговорив все, що накипіло ще із дня весілля. Батьки були шоковані, що їх спокійний та виважений Слава, не міг більше контролювати себе.
Виявляється, поки нас не було, свекруха відала наш автомобіль своєму молодшому сину, аргументуючи, що ми дозволили. Ігор навчався в училищі, квартири не винаймав, жив із батьками. Кожного ранку потрібно було добиратися на пари в інший кінець міста. Маршрут громадського транспорту, хлопцю не підходив. Він попросив у батьків допомогти придбати йому авто, але у мами з’явилася краща ідея.
Ігор, звичайно, телефонував нам дізнатися чи дійсно не проти, але ми навмисне вимкнули телефони, щоб нас нічого не відривало від відпочинку. На Ігоря ми не сердилися, а от свекруху попередили: або вона заспокоюється й поводиться нормально, як мама, або ми знати її більше не хочемо. Після цих слів вийшли з будинку, сіли у своє авто й поїхали додому.
Після цієї ситуації маму Слави наче підмінили. Ми помирилися. Вона більше не мішалася до нашої родини. Мабуть, стало соромно за свої вчинки й хотіла реабілітуватися.
