Якось так склалося, що від батьків мого чоловіка я ніколи не мала поваги. Ну, не подобалася я людям. Вони постійно говорили, що їхній синочок заслуговує кращого. І ось що найбільше мене дивувало, то це відкрита ненависть свекрухи. Свекор теж не був у захваті від мене, та якось намагався уникати конфліктів і мало чіплявся.
Часто Назар намагався заступитися за мене, щось пояснити батькам. Та тоді Василина Степанівна згадувала найголовніше: ми живемо у їхній квартирі, а отже повинні вести себе тихо і не сперечатися. На цьому тема закривалась.
Та от свекруха забувала про те, що ми жили у її квартирі не безкоштовно. Звичайно, не платили таку ж велику суму як за оренду повноцінного життя, та і та сума не була маленькою. А я і досі не розумію, як можна брати гроші за квартиру у рідного сина.
Тим більше не ми напросилися до них додому. Василина Степанівна сама забрала нас, коли дізналась про мою вагітність. Тож тепер нехай не нарікають на співмешканство.
Коли народилась донечка наше життя стало спокійнішим і розміренішим. Свекруха перестала причіплятися до мене за всілякі дрібниці. І так тривало цілих два роки. Вся увага була прикута та нашої маленької Полінки і старі хоч якось відволікалися від побуту. Та тоді я не знала, що це лише затишшя перед страшним штормом.
Коли Поліні виповнилося три рочки, свекруха заявила, що вона буде більше допомагати з вихованням внучки. Нібито ми самі не зможемо виростити нормальну людину, дивлячись на нашу «безтолковість».
Мене практично відганяли від власної дитини. А чоловік підтримував матір і мене це неабияк обурило. На цьому фоні між нами почали траплятися сварки і суперечки. Не встигала я прокинутися, як Василина Степанівна уже сиділа біля моїх ніг і спостерігала за Поліною.
А ніякі зауваження не приймалися, адже відразу почало згадуватися, що це не наша квартира і командувати ми тут не будемо. А одного разу взагалі без мого відома свекруха забрала дочку до себе в кімнату, перенесла ліжечко і сказала, що тепер вона житиме там, а мама з татом будуть самі.
Тоді мої нерви просто не витримали. Тому я влаштувала справжній концерт. А Назар, як завжди, тягнув руку за матір’ю. Остання крапля терпіння капнула і я заявила, що такого більше не буде в моєму житті. Нікому не дозволю віднімати у мене власну доньку.
Як висновок, ми подали на розлучення. Я склала всі свої речі і попрямувала жити до своїх батьків.
З цієї історії минуло вже кілька років. Назар швидко прокрутив всю ситуацію у голові і повернувся до мене. Знадобилося небагато часу, аби зрозуміти, що абсурдно було підтримувати матір у таких моментах. І ми знову стали жити разом. В повному взаєморозумінні і щасті.
