Свекруха запропонувала нам переїхати до своєї квартири, і було видно, що з якимось прихованим наміром
Ой, дякуємо дуже, нам дуже приємно, що ти таке пропонуєш. Але ми змушені відмовитись.
В обличчі свекрухи зявилась образа.
Чого це так? Гордощі якісь?
Та ні, не у гордощах справа. Просто у нас все вже складено, діти в школу ходять тут, переводи їх тепер посеред року тому стрес буде тільки. Та і звикли вже. У нас ремонт свіжий, все новеньке, затишно.
А у вас Христина задумалась, підбираючи слова, але вирішила говорити напряму. У вас там багато спогадів, речей дорогих стоїть.
Діти малі ще точно щось розібють, забруднять. Навіщо нерви собі і вам псувати?
Коли Христина повернулася з роботи, чоловік стояв в коридорі й явно її чекав.
Вона роззулась, мовчки зайшла до спальні, переодяглася, а тоді подалася на кухню. Чоловік тихенько йшов за нею слідом, нічого не кажучи.
Христина не витримала:
Знову про це будеш заводити розмову? Я ж сказала: не буде цього!
Денис тяжко видихнув.
Мама сьогодні знову дзвонила. Каже, тиск скаче, їй важко там на дачі, дід з бабцею зовсім ослабли вередують, як малі. Вона одна не справляється.
І що? Христина зробила ковток холодної води, намагаючись заспокоїтися. Вона ж сама обрала жити на дачі.
Квартиру здає, гроші має, свіже повітря навколо. Здавалося, щаслива ж там була.
Була, поки сили були. А зараз їй сумно і важко. Ну Денис зробив глибокий вдих. Вона пропонує нам переїхати до її трикімнатної.
Христина округлила очі й різко сказала:
Ні!
Чому зразу «ні»? Навіть не вислухала! Денис розвів руками. Дивися: район класний, тобі до офісу 15 хвилин, мені 20.
Школа мовна через дорогу, садок прямо у дворі. Не будемо в пробках стирчати кожного дня!
А цю квартиру здамо, іпотеку сама на себе віддаватиме. Навіть ще щось залишиться зверху.
Денисе, чуєш себе зараз? Христина підійшла ближче. Ми тут живемо понад два роки.
Я кожну розетку вибирала власноруч! У дітей тут друзі просто в сусідньому підїзді.
Ми ж нарешті вдома. У себе.
Яка різниця, де жити, якщо ти додому тільки поспати приїжджаєш? По дві години додому їдемо щовечора! заперечив він. А там стара львівська забудова, стелі високі, стіни товсті сусідів не чути.
І ремонт ще з часів, коли я до школи ходила, різко обірвала Христина. А запах? Ти забув? Головне це не наш дім, це дім Олени Володимирівни.
Мама сказала, що не буде втручатися, сама на дачі лишається, але буде знати, що квартира під наглядом.
Христина гірко посміхнулась.
Денисе, у тебе память, як у карася? Пригадай, як ми свою квартиру купували.
Чоловік відвів погляд. Звісно, він памятав. Сім років по чужих найманих однокімнатках, кожну гривню відкладали.
Коли нарешті зібрали на перший внесок, Денис пішов до мами. План був простий: розміняти мамину величезну «трьошку» в центрі на гарну «двушку» для неї і щось адекватне для нас.
Тоді Олена Володимирівна кивала, посміхалася, казала: «Авжеж, дітки, вам же розширюватися треба».
Ми вже й варіанти знайшли, мріяли А тоді, в день, коли треба було їхати до рієлтора, вона телефонує.
Памятаєш, що сказала? не зупинялася Христина. «Я подумала Мій район такий престижний, сусіди всі порядні.
Як це я поїду в вашу новобудову до тих, кого не знаю? Ні, не хочу».
От і довелося нам іти в банк, брати кредит під величезний відсоток і купувати це житло аж на околиці Києва. Самотужки. Без її «елітних метрів».
Ну, тоді вона злякалась змін, вік все ж таки, пробурмотів Денис. Тепер їй самотньо. Хоче, щоб внуки були поруч.
Внуки? Вона ж їх бачить раз на місяць, коли ми приїжджаємо з покупками, та через пів години починає скаржитись: “від шуму у неї вже болить голова”.
На кухню вбіг шестирічний Артемко, а за ним човгала чотирирічна Соломія.
Мамо, тату, ми їсти хочемо! закричав Артемко. А Соломія зламала мій літак! Я три години збирав, а вона розламала…
Неправда! обурилась Соломія. Він сам упав!
Христина видихнула.
Так, руки мити! Зараз вечеряти будемо. Тату, ти макарони зварив?
Зварив, пробурмотів Денис. І сосиски.
Поки діти совали стільці, а Христина розкладала їжу, розмова стихла. Повернулися до неї вже вночі, перед сном.
***
У суботу довелось їхати на дачу Олена Володимирівна зранку подзвонила із жалісливим голосом, мовляв, у дідуся закінчилися ліки, а у неї “давить серце”.
Дорога забрала півтори години. Олена Володимирівна зустрічала на ґанку. На свої 63 виглядає вона чудово: зачіска, манікюр, шийну хустинку завязала так мило
Ой, нарешті приїхали, підставила щоку для поцілунку. Христиночко, ти поправилась? Чи це блузка така?
Доброго дня, Олено Володимирівно. Це блузка, вона вільна, Христина, як завжди, проковтнула цю «комплімент».
Зайшли до хати. У вітальні сиділи дідусь із бабусею вже старі й сонні перед телевізором.
Христина привіталась, ті тільки кивнули, не відводячи очей від екрану.
Чаю будете? питає Олена Володимирівна на кухні. Є трохи печива… Щоправда, вже не дуже свіжого Я до магазину сама не ходжу, ноги болять.
Ми торт привезли, Денис поставив коробку на стіл. Мамо, поговорімо про квартиру.
Олена Володимирівна аж оживилась.
Ой, Дениску, сили мої вже закінчуються Тут, звісно, повітря, природа, треба за батьками наглянути
А як зима туга така! А квартира в місті пустує, чужі люди її нівечать. Серце болить!
Мамо, орендарі ж у тебе пристойні, сімя, втрутився Денис.
Пристойні! пирснула свекруха. Минулого разу зайшла перевірити штора криво висить, пахне чимось чужим.
Знаєте, що думаю: чого ви на цих околицях мучитесь? Переїжджайте в трикімнатну. Місця вистачить!
Христина поглянула на чоловіка:
Олено Володимирівно, а ви де тоді житимете?
Вона здивовано насупилась:
Та тут, звісно, на дачі. З батьками. Може, інколи приїжджатиму, аналізи здам чи справи порішу. У нас у поліклініці всі знайомі.
А інколи це як часто? перепитала Христина.
Та два рази на тиждень. Або на тиждень, якщо погода зіпсується. У мене ж там спальня своя, хай буде. Ви дітей до неї не селіть, лишіть їх у великій залі, а моя нехай стоїть. Бо хто його знає, що може трапитись.
Христина розлютилась:
Тобто, ви пропонуєте нам переїхати в трикімнатну, але одну кімнату для себе закрити? І будемо вчотирьох тулитись у двох?
Нащо закривати? здивувалась свекруха. Користуйтесь Тільки речі не чіпайте і сервант. Там кришталь, книги.
Денис, памятаєш, що я казала? Бібліотеку не чіпати!
Денис завозився на стільці.
Мамо, якщо ми переїдемо, нам же треба дитячу зробити, ліжка туди поставити
Навіщо ті ліжка? Там шикарний розкладний диван, ще твій тато купував. Що тратитись зайве?
Христина встала:
Денисе, вийдемо на хвилинку?
Вона вийшла на ганок, не чекаючи чоловіка. Той підтягнувся за хвилину, поглядаючи на двері.
Ти чув? зло прошепотіла Христина. “Диван чіпати не можна”, “кімната моя”, “приежджати буду коли схочу”. Розумієш, до чого це веде?
Христя, вона просто боїться змін
Ні, Денис! Ми їй просто безкоштовно квартиру будемо стерегти! Навіть шафу не зможемо посунути!
Вона буде приїжджати, відкривати своїм ключем у будь-який момент, повчати мене, як штори вішати, суп варити й постіль заправляти!
Але ж до роботи ближче спробував опонувати чоловік.
Наплювати! Я краще дві години простою в корку, але точно знатиму, що повернусь у свій дім, де я хазяйка.
Денис мовчав, дивився на свої черевики. Він все розумів. Просто спокуслива ідея легкого вирішення засліпила йому очі.
І ще, Христина склала руки на грудях. Згадай ту історію з обміном. Тоді для неї “престиж” був важливіший. А зараз їй сумно. Їй треба компанія під боком, щоб когось поїдати.
В цей момент двері відчинились, і на порозі Олена Володимирівна.
Чого ви там шепочетесь?
Христина повернулась:
Не будемо вас обтяжувати. Не переїжджатимемо.
Ой, нісенітниця, пирхнула свекруха. Денисе, ти що мовчиш? Дружина вирішує, а ти підтакуєш?
Денис підняв голову:
Мамо, Христина права. Не поїдемо. У нас є дім.
Олена Володимирівна насупилась, зрозуміла, що програла, але визнавати не стала.
Ну і дарма. Я ж вам добра бажала. Допомогти хотіла. А ви Живіть, як схочете, у своїх корках. Тільки потім не нарікайте.
Не будемо, пообіцяв Денис. Нам ще щось купити по ліки?
Нічого мені від вас не треба, театрально відвернулась і грюкнула дверима.
Додому їхали мовчки. Затори під Києвом вже розсмокталися, але навігатор червоним світив попереду їхнього району.
Сердишся? спитала Христина, коли зупинились на світлофорі.
Денис заперечно похитав.
Ні. Просто уявив, як Артемко стрибає по “папиному дивану”, а в мами серце не витримує. Ти права, це була бахнута ідея.
Я ж не проти допомагати, Денисе, мяко сказала вона, поклавши руку чоловікові на коліно. Тільки так, як нам зручно продукти й ліки привеземо, допоможемо. Якщо зовсім тяжко, можна і сиділку найняти. Але жити будемо окремо.
Відстань запорука добрих стосунків.
Особливо з моєю мамою, криво посміхнувся Денис.
***
Звісно, образу на невістку і сина Олена Володимирівна в собі носила.
Виявилось, вона вже навіть квартиронаймачів виселила, бо була впевнена, що ми до неї переїдемо.
Майже місяць вона виводила Дениса дзвінками.
Денис витримав не піддався на провокації мами. Виявилось, сказати чітке «ні», коли справді це потрібно, зовсім не так і важко.
