Ця війна триває вже шість років, з самого початку їхнього шлюбу. У Світлани та Олега є син, чотирирічний Данило, але навіть його свекор з свекрухою не визнають. Вони не беруть його на руки, не дзвонять, щоб дізнатися, як справи у онука. Світлана не розуміла, чим заслужила таке ставлення. Вона ніколи не давала приводу: не грубила, не сперечалася, намагалася бути ввічливою. Але причина крилася глибше – Олег одружився на ній, а не на тій дівчині, яку свекруха мріяла бачити своєю невісткою.
Звали ту дівчину Маріанна. Людмила Петрівна не втомлювалася повторювати, яка вона розумничка, красуня, дочка заможних батьків. «Ось хто був би справжньою дружиною для мого сина!» – говорила вона, не стеслячись присутності Світлани. Родичі чоловіка підтверджували: «Ти, Світе, поруч із Маріанною не варта». Світлана, яка виросла в звичайній родині у невеликому містечку під Львовом, почувалася приниженою. Її скромне походження стало для свекрухи приводом для нескінченних глузувань.
Олег, здавалося, не помічав цього знущання. «Не звертай уваги, – казав він, – вони просто чіпляються». Але для Світлани його слова звучали як зрада. Як можна не помічати, коли твою дружину відкрито ображають? Останнім часом він все частіше їздив до батьків сам, повертаючись пізно вночі. «Сімейні справи», – відмахувався він, уникаючи її погляду. Світлана відчувала, як між ними росте стіна, і її терпіння тануло з кожним днем.
Родичі Олега в їхній дім не приходили, хоча Світлана не раз запрошувала їх у гості, намагаючись налагодити контакт. Вони не вітали її з днем народження – ні дзвінком, ні навіть повідомленням. На сімейні свята запрошували лише Олега, наголошуючи: «Це не для сторонніх». Світлана, яку вони так і не прийняли до родини, почувалася вигнаницею. Її серце розривалося, коли вона бачила, як Данило, її син, питав: «Чому бабуся не хоче зі мною грати?» Вона не знала, що відповісти, лише пригортала його до себе, ховаючи сльози.
Ситуація ставала нестерпною. Світлана все частіше ловила себе на думках про розлучення. Олег не захищав її, не намагався поставити батьків на місце. Він слухливо йшов за матір’ю, ніби її слово було законом. Світлана почувалася самотньою у власному шлюбі, і цей біль підточував її зсередини. «Якщо він не стане на мою сторону, я не зможу так жити», – думала вона, дивлячись на сплячого сина.
Новий рік став для неї останньою краплею. Вона вирішила: якщо Олег знову поїде до батьків, залишивши її з Данилом самих, вона збере речі й піде назавжди. «Я не дозволю більше топтати мою гідність», – твердила вона собі, але в глибині душі сподівалася, що чоловік обере її й сина.
Напередодні свята Олег, як завжди, був ухильним. «Ще не вирішив, як святкувати», – буркнув він, уникаючи її погляду. Світлана мовчала, але її рішучість зростала. Вона вже уявляла, як складає речі у валізу, як їде з Данилом до своєї сестри в Тернопіль, де її завжди зустрічали з теплотою. Там ніхто не дивився на неї зверхТам, у теплій атмосфері родинного дому сестри, Світлана зрозуміла, що нарешті може дихати повною грудкою без страху й принижень.
