Оксана Михайлівна поверталася додому звичайною повільною ходою. Обертаючи ключ у замку, раптом почула в квартирі голоси. Чужі. Вона зняла туфлі й, йдучи навшпиньки, пройшла на кухню.
Те, що вона побачила, приголомшило її.
За столом весело сміялися три дівчини. Посеред них, ніби господиня, сиділа її невістка — Мар’яна. На плиті кипіла каструля, по хаті пахло свіжозвареним борщем. Саме тим, який Оксана зварила вранці на вечерю.
— Що це за бенкет?! — різко кинула вона, і на кухні миттєво запала мертва тиша.
Мар’яна підняла голову й удавано посміхнулась:
— Свекрушка, подружки просто зайшли. Побалакати. Я їх частувала. Борщ чудовий, правда?
Оксана Михайлівна мовчки оглянула стіл. У тарілках гостий — залишки її вечері. З шафи — найкращий сервіз. З вази — фрукти, куплені на вихідні.
Мар’яна вже майже два роки була в їхній родині. Син Тарас закохався без пам’яті, одружилися швидко. Спочатку знімали квартиру, але коли господар вирішив продати житло, опинилися перед фактом — йти було нікуди.
— Мамо, прихисти нас, будь ласка, ненадовго, — благав Тарас. — Ми швидко знайдемо варіант.
Оксана прихистила. Але відразу поставила правила. І з першого дня зрозуміла: спокійного життя не буде. Мар’яна була зухвалою, неввічливою, відповідала з викликом. І щодня приносив новий привід для роздратування.
Спочатку були крихти на столі. Потім — розкидані речі. Згодом — грубе хлопання дверима.
— Чому вас вигнали? — спитала Оксана одного вечора, не стримавшись.
— Квартиру продали, — відрізала невістка.
— Не вірю. У таких випадках дають місяць, а вам — два дні. Мабуть, у тебе язик із орендодавцями такий самий, як ізі мною?
Мар’яна усміхнулась, вставила в вуха навушники й відвернулась.
Наступного дня Оксана зібрала крихти зі столу й демонстративно висипала їх на ліжко невістки. Та розлютилася, почала кричати. Скандал був гучний.
А ввечері з роботи повернувся Тарас. Він мовчки вислухав матір і поставив лише одне запитання:
— Усе це — через крихти?
— Через неповагу! — вигукнула Оксана. — Або живете за моїми правилами, або збираєте речі.
Тарас пообіцяв поговорити з Мар’яною. Та пару днів поводилася чемно, а потім усе почалося знову. І раптом — різка зміна. Прибирання, тиша, навіть узвар зварила.
Оксана насторожилася. І недаремно. Через тиждень син повідомив:
— Мамо, ти станеш бабусею.
Замість радості — розчарування. Дитина — а житла немає. Ще й невістка, яку вона не може терпіти.
— Зрозуміло, чому вона змінилася! Ти її умовив! — кинула вона синові. — Але це нічого не змінює. Жити тут ви не будете. Мені ще далеко до пенсії.
Син мовчав. А наступного дня, як тільки Оксана пішла у гості, Мар’яна покликала подруг. Її борщ розійшовся по тарілках.
Але Оксана повернулася раніше. І застала «святкування» на місці.
— Це моя квартира, а не ресторан. Геть звідси! — різко сказала вона. — А ти, Мар’яно, збирай речі.
Мар’яна вийшла, не промовивши й слова. Ввечері прийшов Тарас. Побачивши валізу дружини біля порога, мовчки зібрав свої речі.
— Якщо підеш, можеш не повертатися, — промовила Оксана.
Але він пішов. Півроку мати й син не спілкувалися. Лише згодом Оксана Михайлівна наважилася подзвонити. Вони зустрілися в кафе. З Мар’яною вона більше не розмовляла.
Бабусі вона стала, але здалека. І якщо жалкувала, то лише про те, що колись впустила невістку на поріг. Бо повага — це не те, що можна заробити животом. Вона або є, або її немає.
