Заміж вийшла не зовсім вдало. Чоловік цурався всякої домашньої роботи. А коли появилося у нас маля, то засів у комп’ютері. І весь світ мав чекати на нього. Але йому до всього було байдуже. Будь-які прохання дружини ігнорував мовчки. Можливо, навіть не чув, або подавав вигляд, що не чує.
Тому вся хатня робота лягала лишень на мене. З народженням донечки, звісно, я більше уваги почала приділяти їй. Тому часто на кухні лежала немитий посуд. Борщ також не завжди був зварений. Як повезло з часом і силою.
А потім до нас почала вчащати свекруха. Мотивувала свої приходи бажанням допомогти. Я не мала права обурюватися. Але про себе думала, краще б вона посиділа вдома, поберегла мої сили. Бо крім зауважень, з неї не було ніякої користі.
Врешті я не втрималася і сказала, щоб вона не втручалася у виховання моєї дитини. Свекруха наполягала, щоб я посадила на горщик десятимісячне немовля і перестала купувати памперси. Економити мене заставляла на елементарних речах.
Я порадила їй виховати трохи сина. Замість висиджування за комп’ютерними іграми, хай іде працює, тоді й економити не доведеться.
Вона наче фурія вилетіла з хати, кинувши на прощання, що мною займеться спеціальна служба.
І справді, зранку несподівано хтось наполегливо натиснув на дзвінок. Я відчинила. Зайшли дві дамочки з соціальної служби. Мовляв, на вас поступила скарга щодо виховання дитини.
Я розповіла всю історію, звідки вона бере початок. Вони сказали, що це було попередження, попрощалися і пішли. Я стрімголов почала упаковувати свої і дитячі речі в чемодан. Зрозуміла, що мені більше нічого робити в цьому місті, тим паче в цій родині.
Мій благовірний спав. А може, вдавав, що спить. За годину я вискочила з хати разом з немовлям. На таксі мчала на вокзал. Я знала, де мій порятунок і що маю робити далі. Лиш би швидше виїхати з міста, в якому я не змогла побудувати щасливих стосунків.
