Шість місяців тому свекруха переїхала до нас. В неї є власний будинок, вона цілком самостійна, але умовила сина, що їй потрібна допомога. Мовляв, їй страшно, самотньо, тому він терміново забрав її до нашої двокімнатної хрущовки.
Марія Іванівна — жінка з непростим характером. Вона завжди прагне бути в центрі уваги, що б для цього не знадобилося. Поки жив її чоловік, до нас вона не чіплялась. Я була рада, адже за всі роки шлюбу так і не змогла знайти з нею спільну мову.
— Ой, дитинко, перед приходом чоловіка завжди треба виглядати гарненько. Я навіть у свої роки такого собі не дозволю. І м’ясо треба готувати інакше, тобі б на курси записатися, раз мама не навчила.
Отакі фрази лунали в мою сторону постійно. На її думку, усе вона робить ідеально, а в мене руки, мовляв, не звідти ростуть. Раніше ми бачились лише на свята, і я мовчала, терпіла, але тепер виносити її щодня — справжнє випробування.
Свекор помер торік. Ми знали, що так станеться, бо він багато років боровся з онкологією. Після його смерті на свекруху було страшно дивитись. Вона нічого не їла, не пила — наче тінь блукала. Перший місяць ми її навіть одну не залишали.
Але згодом вона оговталась і повернулась до життя. І знову почала мені хамити та причеплятись. Для мене це був знак, що вона одужала. Тільки даремно я раділа — вона почала вмовляти чоловіка, що їй важко самій.
— Я почуваюсь самотньою та нікому непотрібною. Мені страшно в будинку, ще й тахікардія почалася. Може, житимемо разом? — ридала вона.
Чоловік не горів бажанням, але поступився. Постійні дзвінки й історії про скрутне становище перемогли його. Але я стояла на своєму до кінця. Жити зі свекрухою я не хотіла категорично. Вона ще й пропонувала переїхати до неї, бо там більше місця. Може й так, але там я вже точно не буду господинею. Та й наша квартира в самому центрі — зручно і до садка, і на роботу.
Я точно знала, що піддаватись на її вигадки не варто, бо на її території вона мене просто з’їсть. Чоловік намагався мене зрозуміти, але мати — є мати. Він обіцяв, що зробить усе, щоб її переїзд був тимчасовим, що ставитиме її на місце й стежитиме, щоб вона мене не чіплялась.
Ми живемо разом уже півроку. Наші з чоловіком стосунки так погіршились, що йдеться вже до розлучення. Я стала дратівливою, нервовою, бо метушилась біля неї, мов служниця.
Зроби їй чай, виведи на прогулянку, увімкни серіал… А потім ще й вислухай монологи про те, що ніхто не піклується. А якщо щось не так — відразу у неї «серце» й вимагає швидку.
Хотіли з чоловіком поїхати на море, а вона влаштувала істерику, що ми її знову кидаємо. Мовляв, треба брати її з собою. Але мені така відпустка не потрібна. Чоловік лише плечима знизує, а я розумію — моє терпіння добігає кінця. Якщо його мати важливіша за мене — будемо розлучатись.
Вивчене за ці півроку: сім’я — це не лише підтримка, а й уміння говорити «ні», коли тобі переступають межі.
