Коли б я знав, чим обернеться це рішення, ні в якому разі б не погодився. Але тоді, п’ять років тому, коли ми з Максимом шукали квартиру, він наполягав: «Давай купимо тут, поруч із мамою. Завжди під рукою — допоможе, придивиться, якщо щось. Вона у мене золота». Ми купили. Вона — на сьомому поверсі, ми — на другому. Я, наївний, думав, що близькість принесе лише добре. А вийшло — лише клопоти.
Спочатку все було тихо. Теща іногда заходила — посидіти з дитиною, принести пампушок. Я не заперечував. Навпаки, намагався бути ввічливим, вдячним, навіть приязним. Але незабаром ситуація почала виходити з-під контролю. Особливо коли ми з сім’єю почали виїжджати на вихідні за місто або на природу. Залишили їй ключі — «полляти квіти». Зараз думаю, що це була найбільша моя помилка.
Щойно ми виходимо з під’їзду — вона вже у нас. Не просто поливає квіти, а влаштовує справжню «ревізію». Вона вривається в наше особисте життя без жодних вагань. Повертаюся додому і не впізнаю своє помешкання. Постільна білизна лежить у шухляді разом із шкарпетками. Половина речей валяється на підлозі з запискою «викинути». Решта — вже в пранні. Хоча в моєму домі ніколи не валяється брудна білизна!
На кухні — справжній безлад. Посуд розставлено по-новому. Де стояли чашки — тепер каструлі. Де була сіль — тепер цукор. Тиждень ходжу і шукаю, лаюся сам із собою. А найгірше — дитячі іграшки. Теща вважає за необхідне «навести лад» і в них. Все вивалює на підлогу, половину викидає — «старе, запилене, непотрібне». Те, що мій син щовечора грався цим плюшевим зайчиком, її не хвилює. Вона вирішила — і точка.
Мої квіти, ті самі, за якими вона мала «доглядати», затоплені водою. Тропічні рослини — напівзасохлі й общипані. «Видаляла хворі листки», — говорить вона. Тільки чому тоді всі листки опинилися у смітнику?
Окрема історія — мої косметичні засоби. Вона не просто торкається — вона ними користується! Духи, креми, лаки для нігтів, навіть пилочку забрала до своєї сумки. Ніби це спільне. Мовляв, все одно ж у домі, чого шкодувати. Почав купувати все в двійному екземплярі, бо інакше просто нічого не залишається.
Пробував поговорити з нею. Просив чемно: «Не чіпайте речі, будь ласка. Полийте квіти — і все». Але у відповідь — або мовчанка, або фраза на кшталт: «Я ж як на краще». Кожного разу одне й те саме. Ніби я в своїй власній квартирі — гість.
Говорив із дружиною. Ридав, благав, пояснював. Але Максим стає на її бік. «У мами слабке серце. Їй не можна хвилюватися. Потерпи, вона ж із добрими намірами». Але ніхто не думає про моє терпіння. Він вважає, що я прискіпливий. Що його мати просто хоче допомогти.
Я вже не знаю, що робити. Всередині все кипить. Кричати не вмію, виховання не дозволяє. І опускатися до грубощів не хочу. Але тримати все в собі — більше немає сил. Боюся, що одного разу не витримаю. І тоді наслідки будуть зовсім інші — і для сім’ї, і для стосунків.
Я втомився. До тремтіння в руках. Це не «золота теща», а контрольуюча, нав’язлива, безцеремонна жінка, якій я не можу сказати «йдіть геть» — бо дружина не зрозуміє. Бо вона поруч, бо «так простіше».
Але мені вже не простіше. Мені страшно повертатися додому. Бо кожного разу я не знаю, що знайду — і що втрачу.
Що робити? Терпіти далі? Чи, попри всі заперечення дружини, нарешті сказати: «Досить!» і повернути собі право на особистий простір?…
