Усе своє життя я провела в селі під Житомиром. Земля для мене — не просто робота, а душі відпочинок. Вона лікує, рятує, дає сили, коли здається, що все розпадається. Коли руки в ґрунті, а спина гудить від втоми — голова спочиває. Так і живу. Весна — грядки. Літо — спека й війна з бур’янами. Осінь — врожай, закрутки, морозилки, банки, кришки, приправи.
У мене велика ділянка. Щороку саджу помідори, огірки, баклажани, кабачки, перець, кукурузу. Фрукти — яблука, сливи, вишні. З усього цього роблю заготовки: лечо, аджику, кабачкову ікру, повидло, компоти, варення, мариновані овочі. Окрема морозильна скриня — там акуратно розкладено овочеві суміші, пюре для онука, домашню картоплю фрі. Для кожного — своє. Бо я так люблю. Бо знаю, що взимку це грітиме.
Мої діти вже дорослі. Роз’їхалися. Але коли приїжджають — не з порожніми руками їдуть. Машини забиті валізами, коробками, сумками. І мені не шкода — адже це ж рідні. Це ж для них усе.
Особливо багато забирає Оксана, дружина мого молодшого сина Івана. Хвалить без упину: і огірки, і баклажани, і вишневе варення. Навіть онукові в садочок баньки бере. Я бачу, як їй подобається. І мені приємно — не приховую. Я стараюся, ночами гриму банками, усе за рецептами, а вона тішиться. Що може бути краще?
Але на день народження онука я вперше зрозуміла, що не все так, як здавалося. Свято було гарне: аніматори, дітлахи пищать від щастя, дорослі за столом. Серед салатів і закусок стояли мої огірки, кабачкова ікра, вишневий компот. Люди їли, хвалили. Мені було приємно, але одна фраза зачепила.
— О, це ті самі огірочки! Я їх у Оксани постійно беру! — сказала одна жінка. — Ваші, так? Неймовірна смакота. Магазинні й поруч не стояли.
Я спочатку не зрозуміла. Подумала: може, гостя часто у них буває. Але потім підійшла більша, подякувала за вишневе варення. А ввечері третя зізналася, що моєю кабачковою ікрою всю зиму годувала дітей.
Я шукала поглядом Оксану. Вона відводила очі. І лише вранці, коли залишилися удвох, я спитала прямо:
— Оксано, ти мої закрутки роздаєш?
Вона зітхнула, опустила очі.
— Так. Трохи. Просто вони такі смачні, усі просять. А в вас їх багато. Я ж не все віддаю, трошки.
Я не кричала. Не лаялася. Але всередині стало порожньо. Було боляче. Я варю, закатую, перевертаю, стежу за температурою — все своїми руками. А вона роздає, ніби то так і треба.
Поверталася додому з каменем на серці. Мені не шкода. Але ж не для чужих я це роблю? Я — не магазин. Я — бабуся, мати, жінка у літах. Мені вже за шістдесят. Сьогодні можу закрити сорок банок. А завтра — раптом не зможу. Якщо, не дай Боже, щось із здоров’ям? А вони звикли, що так буде завжди.
Зараз я знову на кухні. Варю ікру. Вже чотири десятки банок закатала. І раптом ловлю себе на думці: може, справді час щось міняти? Донька давно казала — почни продавати. Я махала рукою. Мовляв, не для того роблю. Але, може, варто? Може, якщо я сама меж не ставлю, інші вирішуватимуть за мене?
Не перестану ділитися з рідними. Але тепер — тільки чесно. Не щоб вони далі роздавали чужим, а щоб цінували. Щоб знали, що кожна банка — це не просто «смачно», а праця, безсонна ніч, турбота й любов. І щоб хоч раз хтось подумав: «А як там мама? А чи вистачає їй сил? А чи не простіше допомогти, ніж лише брати?».
