– Ти ж розумієш, що мамі важко? – Олег підкинув на долоні ключі від машини, навіть не глянувши в мій бік. – Вона вирощувала розсаду. Невже так важко три дні допомогти? Щоразу одне й те саме починається.
Я стояла біля відкритого багажника й дивилася на три величезні сумки, які спакувала сама. В одній – речі дітей, у другій – теплі кофти на вечір, у третій – постільна білизна, бо свекруха гидувала давати нам свою з комода.
Наша п’ятирічна Орися вже крутилася на задньому сидінні, притискаючи до себе плюшевого зайчика, а Тимко, якому щойно виповнилося вісім, сумно гортав комікс. Попереду на мене чекав черговий вікенд, який мав стати законним відпочинком після сорокагодинного робочого тижня в бухгалтерії, але натомість обіцяв перетворитися на добровільну каторгу.
– Три дні допомогти – це коли ми приїжджаємо, смажимо шашлик і ввечері поливаємо дві грядки, Олеже, – голос пролунав спокійно. – А коли я з ранку до вечора стою згорнувшись над полуницею, поки Ганна Степанівна інспектує кожен кущ, це називається інакше.
Чоловік роздратовано відчинив водійські двері й сів за кермо.
– Гаразд, поїхали вже. Там розберемося. На місці все завжди простіше здається.
Я сіла на пасажирське сидіння, пристебнулася й втупилася в дорогу. Машина рушила, залишаючи позаду наш тихий спальний район. Попереду були дві години по розбитій трасі під Києвом, спека й відчуття, що я знову здаю свої позиції без бою.
Дев’ять років шлюбу навчили мене, що сперечатися з Олегом щодо його батьків – це як намагатися зупинити потяг на ходу. Простіше погодитися, перетерпіти дві доби, а потім три дні приходити до тями в міській квартирі. Але цього разу всередині щось уперто чинило опір, ніби тонка нитка натягнулася до межі.
Дорога тяглася безкінечно. Діти ззаду почали капризувати ближче до середини шляху. Тимко скаржився на задуху, Орися впустила свого зайчика між сидіннями й тихенько хникала. Олег злився, додавав звук у радіо, де крутили якісь старі попсові хіти, і то й обганяв попутні вантажівки, різко перешиковуючись.
– Нам обов’язково було брати стільки речей? – кинув він, мигцем глянувши в дзеркало заднього виду. – Мама казала, що в неї є старий одяг для городу. Навіщо ти тягнеш ці баули?
– Бо старий одяг твоєї мами – це засмальцьовані халати 54-го розміру, в яких мені незручно ходити, – я намагалася говорити спокійно. – І дітям потрібна чиста змінна білизна.
– Ой, годі, не починай. Вічно ти шукаєш проблеми там, де їх нема. Мама чекає, пироги зі щавлем напекла, а ти вже їдеш із таким виглядом, ніби тебе на плаху везуть.
Я промовчала. Сперечатися не хотілося, та й сенсу не було. Олег вважав, що поїздка на дачу до його батьків – це найкраще, що може статися з нами у вихідні. Для нього це було повернення в дитинство, де можна ходити в старих шортах, пити парне молоко від сусідської корови й ні за що не відповідати.
Для мене ж це перетворювалося на безкінечний іспит на звання «ідеальної невістки», який я провалювала щоразу, скільки б зусиль не докладала.
Коли машина звернула на ґрунтову дорогу, посипану гравієм, підвіска глухо застукала. Мимо промайнули сірі паркани, зарості обліпихи й однакові щитові будиночки. Наша дача – точніше, дача свекрів – виділялася серед інших зеленим парканом і великою теплицею, яка височіла, наче футуристичний купол.
Ганна Степанівна вже стояла біля хвіртки. На ній був синій фартух у горошок, а в руках вона тримала садові ножиці. Поруч, на невисокій лавочці під яблунею, сидів свекор, Петро Васильович, і неквапом лагодив старий транзисторний приймач.
– Приїхали нарешті! – свекруха відчинила хвіртку, навіть не дочекавшись, поки Олег заглушить двигун. – Подолали корки? Давайте вивантажуйтесь швидше, обід холоне. Мариночко, дитинко, ти бліда якась. Зовсім вас там у вашому Києві заморили. Нічого, у нас тут чисте повітря, швидко в форму прийдеш.
Вона усміхалася, але погляд її вже оцінювально ковзав по моїй трикотажній футболці та світлих джинсах. Я знала цей погляд. Зараз почнеться сканування: скільки коштує одяг, чому маркий, навіщо нафарбувалася на дачу.
***
Обід минув під диктовку Ганни Степанівни. Вона розкладала по тарілках суп з фрикадельками й попутно видавала інструкції на вечір. Олег їв з апетитом, прицмокуючи й підтакував матері.
– Олежку, тобі треба буде паркан біля малини підперти, бо завалюється, – свекруха акуратно промокнула губи серветкою. – А ми з Мариночкою займемося грядками. Трава після дощів поперла – страх який. Якщо сьогодні не виполоти, завтра до цибулі не підступишся.
– Мам, я взагалі-то думав на річку з дітьми сходити, – несміливо подав голос Олег, потягнувшись за другим пирогом. – Спека така, хай скупаються.
– Річка нікуди не втече, – відрізала Ганна Степанівна. – Вода ще холодна, застудиш дітей. Встигнете. Спочатку діло, потім відпочинок. Мариночко, ти доїла? Давай тарілки в раковину, і підемо. Я тобі інструмент приготувала.
Я подивилася на чоловіка, сподіваючись на підтримку. Але Олег старанно вивчав візерунок на своїй кружці з чаєм. Він завжди так робив – ішов у тінь, залишаючи мені самій розбиратися з його матір’ю.
Уже за пів години я стояла на колінах між довгими грядками з цибулею. Сонце пекло нещадно, маківку напікало навіть крізь кепку. Земля була суха, грудкаста, бур’яни чіплялися за неї намертво, обриваючись біля самого кореня. Поруч, на пластиковому стільчику, влаштувалася Ганна Степанівна. Сама вона не полола – лікарі заборонили нахилятися через тиск – але здійснювала чуйне керівництво.
– Ти глибше бери, Мариночко, глибше. Корінь треба з м’ясом видирати, а ти тільки вершечки скубеш. Через три дні знову все затягне. І не поспішай, роби на совість. Ми ж для себе ростимо, для внуків. Невже тобі не хочеться, щоб дітки їли свої вітаміни, без хімії?
Я мовчки вирвала великий кущ кульбаби. Земля набилася під нігті. Мій свіжий манікюр, зроблений у четвер увечері за немалі гроші, перестав існувати ще в перші десять хвилин. У грудях повільно закипала злість. Не на свекруху – вона була такою завжди, її не переробити. На чоловіка. На себе. На те, що я знову сиджу тут, у цій пилюці, виконуючи чужу волю, поки мої власні плани на вихідні летять шкереберть.
– Мамо, а можна мені водички? – Орися підбігла до грядки, розчервоніла від спеки. Вона намагалася гратися з місцевим псом, але той ліниво спав у тіні хати й на контакт не йшов.
– Візьми в хаті, на столі глечик стоїть, – промовила я, витираючи піт із чола тильною стороною долоні.
– Не треба в хату бігати, грязь тягати, – втрутилася Ганна Степанівна. – Олежку! Принеси дочці води з колодязя. І Марині захопи, бачиш, у неї обличчя вже бордове.
Олег, який у цей момент ліниво прибивав дошку до паркана, відклав молоток і пішов до колодязя. Вектор його руху був настільки неквапливим, що мені захотілося жбурнути в нього сапкою.
На вечір суботи в мене не розгиналася спина. М’язи вили від незвичного навантаження, долоні пекли. Ми перейшли на грядки з морквою, яка вимагала ювелірного прополювання – дрібні сходи легко було переплутати з бур’янами.
– Ну хто так полоти, господи, – Ганна Степанівна підвелася зі свого стільчика й підійшла ближче, вдивляючись у результати моєї праці. – Ти ж половину моркви видерла, Марино! Ну подивись, ось тут пусто, і тут пусто. Я ж просила уважніше бути. У тебе що, думки десь в іншому місці гуляють?
Я завмерла, тримаючи в руках черговий пучок трави. Усередині щось клацнуло. Спокійно, подумала я, просто спокійно. Це просто літня людина. Вона вважає, що допомагає.
– Ганно Степанівно, я намагаюся робити акуратно. Сходи дуже дрібні, їх погано видно.
– Якщо погано видно, окуляри треба надягати, – різко кинула свекруха. – Мій Олег завжди цю моркву ідеально прополював, коли маленьким був. А ти доросла жінка, елементарних речей зробити не можеш. Від вас, сучасних дівок, ніякої користі в господарстві. Тільки гроші тратити вмієте на свої салони.
Ззаду підійшов Олег. Він щойно повернувся з будівельного ринку, куди їздив із батьком за якимись дошками. У руках у нього було морозиво. Одне. Він уже доїдав його, злизуючи білі краплі з пальців. Дітям він привіз по чупа-чупсу. Про мене, звісно, ніхто не подумав.
– Мам, ну чого ти шумиш? – ліниво промовив він, сідаючи на ґанок. – Марина нормально робить. Просто вона не звикла.
– Ось саме, що не звикла! – підхопила Ганна Степанівна, натхненно підтримана сином. – І привчати треба. А то приїде, сяде з книжкою на шезлонгу й думає, що в готелі. А тут вкалувати треба. Ми з батьком цю ділянку тридцять років тримаємо, кожну п’ядь своїми руками розробляли. А їй важко спину зігнути.
Я повільно підвелася з колін. Обтрусила штани від налиплої землі. Спину прострілило гострим болем, але я навіть не скривилася. Подивилася на свекруху – на її обличчя зі щирим обуренням. Подивилася на Олега – він сидів на сходинках, доїдав вафельний стаканчик і дивився в екран телефону, повністю відключившись від того, що відбувається. Для нього ця розмова була звичним фоновим шумом.
– Я закінчила, – тихо промовила я.
– Що значить закінчила? – свекруха сплеснула руками. – А ще три грядки хто робитиме? Дощ обіцяли на ніч, завтра все заросте!
– Ви й будете робити, Ганно Степанівно. Або ваш син. А я більше на цих грядках не з’явлюся. Ніколи.
Я повернулася й пішла до хати. Кроки давалися важко, ноги наче налилися свинцем, але всередині росло дивне, незвичне досі відчуття звільнення. Наче я довго несла важку, чужу валізу без ручки й раптом просто розтиснула пальці.
У хаті я відразу пішла в кімнату, де ми ночували. Витягла з-під ліжка сумки й почала складати речі. Дитячі футболки, шорти, постільна білизна – усе летіло в баули без розбору, грудкою.
У дверях з’явився Олег. У нього було здивоване обличчя, навіть трохи перелякане.
– Марин, ти що робиш? Мама там валідол п’є. Навіщо ти їй нагрубила? Вона літня людина, у неї серце.
– Твоя мама сповнена сил, Олеже, – я застебнула блискавку на першій сумці. – Вона перекопає цей город і нас переживе. А от у мене спина відвалюється. Збирай дітей. Ми їдемо.
– Куди їдемо? Субота, вечір! Корки на в’їзді до міста дикі. Ти з глузду з’їхала? Через якусь моркву влаштовувати цирк?
– Я не влаштовую цирк. Я їду додому. Якщо хочеш, залишайся тут із мамою й морквою. Машина моя, ключі в мене. Дітей я забираю.
Олег спробував перегородити мені шлях, став у дверному отворі.
– Та нікуди ти не поїдеш. Годі істерик. Заспокойся, зараз повечеряємо, чаю поп’ємо, і все налагодиться. Мама охолоне, вона відхідлива.
Я подивилася на Олега. Спокійно, без паніки, яка зазвичай накривала мене під час наших сварок. І згадала слова Оленки, моєї подруги: «Він ніколи не стане на твій бік». Для нього я завжди буду на другому місці: мама головна, а я повинна терпіти й відповідати.
– Пропусти, Олеже.
Я взяла дві важкі сумки й вийшла в коридор. Діти сиділи на дивані у великій кімнаті, притихлі, відчуваючи, що відбувається щось незвичайне.
– Тимку, Орисю, взувайтеся. Ми їдемо додому, до Києва.
– Ура! – Тимко зіскочив із дивана, навіть не намагаючись приховати радість. Дачне життя йому теж добряче набридло під вічним наглядом бабусі, яка забороняла бігати по газону й рвати ягоди з куща без дозволу.
Ганна Степанівна стояла на веранді, підтиснувши губи. Петро Васильович за її спиною мовчки курив, дивлячись кудись у бік дерев. Нас ніхто не утримував, ніхто не вмовляв залишитися.
Олег ішов за мною аж до самої машини. Він усе ще намагався зупинити мене.
– Ти робиш велику дурницю, Марино, – тихо промовив він, коли я завантажувала речі в багажник. – Мама цього не забуде. Ти псуєш стосунки через дрібницю.
– Знаєш що, тобі плювати на мої почуття, Олеже, – я закрила багажник і повернулася до нього. – Я більше не буду їздити на дачу твоїх батьків ніколи. Це рішення остаточне. Хочеш навідувати їх – будь ласка, хоч кожні вихідні. Дітей брати можеш, якщо вони самі захочуть. Але без мене. З мене досить.
Я сіла за кермо, завела двигун. Олег стояв біля паркана, тримаючи руки в кишенях. Він виглядав розгубленим хлопчиком, у якого відібрали звичну іграшку. Він не сів у машину. Залишився на дачі, поруч із мамою, яка вже щось вигукувала йому з веранди, активно жестикулюючи.
Ми виїхали за ворота. У дзеркалі заднього виду я бачила, як зменшується фігура чоловіка разом із зеленим парканом і великою теплицею. У грудях трохи щеміло від усвідомлення, що цей вечір змінив усе.
Наш шлюб не розпадеться завтра, ми будемо якось жити далі. Але тієї колишньої Марини, яка була готова терпіти будь-які приниження заради примарного миру в сім’ї, більше не існувало.
Я натиснула на газ, і машина покотилася гравійною дорогою, забираючи нас геть від чужої дачі, де я надто довго намагалася жити за чужими правилами.
– Мамо, а ми до бабусі більше не поїдемо? – тихо спитала Орися з заднього сидіння, відволікаючи мене від дороги.
Я перевела погляд на дзеркало заднього виду. Донька притискала до себе зайчика, а Тимко уважно чекав, що я скажу.
– До бабусі й дідуся ви з татом їздитимете, якщо захочете, – я перемкнула передачу й вивела машину на асфальтоване шосе. – А в мене на вихідні тепер інші плани.
Попереду з’явилися вогні заправки. Я звернула туди, щоб купити дітям сік і спокійно випити кави. Мені належало проїхати ще сто кілометрів до дому, і цей шлях я збиралася зробити без зайвої поспіху.
