Молода дівчина Валентина, весела з дзвінким сміхом. Її чути в компанії друзів. Там де вона, там завжди веселощі. Таку й помітив Михайло, який нещодавно вернувся з армії. Красива дівчина заполонила його уяву. Відтепер вони зустрічаються, а Валентина все менше з’являється в колі друзів.
Згодом одружилися, і Валентина поринула в сімейні справи. Змарніла, а коли народили двійнят, хлопчиків, зовсім стала на себе не схожа. Завжди замкнена, відсторонена від інших. Хто знав Валентину раніше, дивувалися, що з нею трапилося. На запитання Валентина відповідала, що з нею все гаразд. А сама і далі на роботу ходила пішки, одяг взагалі неможливо назвати сучасним. Якісь старі сукні. Де вона їх брала?
Згодом стало відомо, що Валентина виїхала, кинувши чоловіка і дітей. Всі знайомі дивувалися, такого гарного чоловіка залишила, та й дітей також. А він, Михайло, роботящий. Он який будинок збудував своїми руками. Жити та радіти, а вона кинула його. А діти в чому винні. Що залишила їх? На ці питання цікавих ніхто не дав відповіді. Сім’я Михайла мовчала, сини поводилися, як і раніше, навіть не відчувалося, що мама відсутня. Мало помалу розмови затихали.
Валентину Зоя зустріла випадково в столиці. Вони впізнали одна одну. Зоя відмітила, наскільки гарнішаю виглядає Валентина. Зачіска, одяг сучасний, весела щебетушка. В цій жінці відразу впізнала ту Валентину, якою вона була до заміжжя.
Часу в них вистачало, так що Зоя слухала, а Валентина повідала про своє життя:
– Коли зустрілася з Михайлом, думала, ось воно, щастя. Всі навкруги хвалили, який він здібний, будинок власноруч побудував. Та тільки в тому будинку жили не тільки ми, а й свекруха зі свекром, їхня дочка зі своєю родиною. А робити заставляли тільки мене. Михайло жодного разу не заступився, а навпаки, говорив, що як господиня, повинна пригощати всіх. Та тільки я не пригощала, а прислуга була в тому будинку. Свекруха звідкись брала сукні, які викинути давно пора, давала мені, щоб носила. Чоловік всю зарплату відбирав. Хотіла приховати, але коли дізнався, дорого те мені обійшлося. Довго синці носила.
Дітей налаштували проти мене, так що, крім прислуга, інше слово до мене не говорили.
Наразі я працюю за професією. Дітям аліменти посилаю. Але спілкуватися зі мною вони не хочуть. Ну що ж, я зачекаю. Але наразі в мене інше життя, і я рада, що вистачило сили поміняти його. Сьогодні в першу чергу я думаю про себе, а потім про інших. Так вийшло.
