Шість місяців тому свекруха переїхала до нас. У неї є власний дім, вона цілком самостійна, але вмовила сина, що потребує допомоги. Казала, що їй страшно самотньо, тому він швидко перевіз її до нашої двокімнатної хрущовки.
Оксана Степанівна — жінка з непростим характером. Завжди намагається бути в центрі уваги, хоч би що це коштувало. Поки був живий її чоловік, до нас не чіплялася. Я раділа, адже за всі роки шлюбу так і не змогла знайти з нею спільної мови.
— Ой, донечко, перед приходом чоловіка завжди треба виглядати гарненько. Я навіть у свої роки собі такого не дозволяю. І м’ясо треба готувати інакше — тобі б на якісь курси записатися, коли мати не навчила.
Такі фрази лунали до мене постійно. На її думку, у неї все ідеально, а в мене руки не звідти ростуть. Раніше ми бачилися лише на свята, тож я мовчала та терпіла, але тепер виносити її витівки щодня стало справжнім випробуванням.
Свекор помер торік. Ми знали, що так станеться, адже він довгі роки лікувався від раку. Після смерті чоловіка свєкруха була наче тінь — не їла, не пила. Перший місяць ми навіть не залишали її саму.
Але згодом вона почала приходити до тями і повертатися до життя. Знову почала грубити та чіплятися. Для мене це був знак, що вона одужала. Та на марно я раділа — незабаром вона почала вмовляти сина, що їй важко самій.
— Мені самотньо і нікому я не потрібна. У будинку страшно, ще й тахікардія почалася. Може, поживемо разом? — ридала вона.
Чоловік не схвилювався від цієї ідеї, але поступився. Постійні дзвінки та розповіді про скрутне становище перемогли його. Я ж стояла на своєму до останнього. Жити зі свекрухою я не хотіла ні за що. Ще й вона пропонувала переїхати до неї, бо у неї більший дім. Може, так, але там я точно не буду господаркою. Та й наша квартира в самому центрі — зручно і до садочка, і до роботи.
Я точно знала, що не варто піддаватися на її хитрість, бо на її території вона мене з’їсть. Чоловік намагався мене зрозуміти, але мати — це мати. Він обіцяв, що зробить усе, щоб її переїзд був тимчасовим, що ставитиме її на місце й стежитиме, щоб вона мене не чіпала.
Ми живемо разом уже півроку. Наші з чоловіком стосунки такі погані, що ми близькі до розлучення. Я стала нервовою, бо метушася навколо свекрухи, наче служниця.
Зроби чай, виведи на прогулянку, увімкни серіал… А потім ще й вислухай монологи про те, як їй ніхто уваги не приділяє. А якщо щось не так — відразу грає серцевий напад і вимагає швидку.
Ми хотіли поїхати з чоловіком на море, а свекруха влаштувала істерику, що ми її знову кидаємо. Каже, треба брати її з собою. Але мені така відпустка не потрібна. Чоловік лише плечима знизує, а я розумію, що моє терпіння закінчується. Якщо для нього мати важливіша — будемо розлучатися.
