Ой, доню, присідай ближче, бо хочу розповісти тобі історію не абияку, а таку, що серце стискує, ніби хтось горстку тріски в кулак затиснув. Це розповідь про мою родину, яка розсипалась, як сухе листя на вітрі, і про те, як я опинилася тут, у будинку для літніх, забута майже всіма.
Колись у мене було пятеро дітей пять вогників, пять доленьок. Жили ми в маленькому містечку на Волині, у хаті, де стіни ще бачили моїх батьків. Доглядала я цей дім, як святиню, і вірила, що родина це та твердиня, яка вистоїть перед усім.
Але роки йшли, і все почало розвалюватися, немов підгнилий паркан. Першою пішла Соломія найстарша. Вийшла заміж за багатого киянина, подалась у велике місто. Спочатку писала, дзвонила… Потім рідше. А згодом і зовсім перестала. Казала, що справи, що часу нема. Я ж сиділа біля вікна, чекаючи, поки вона згадає про свою матір. Аж одного разу почула, що в неї вже нове життя, де я лише далеке спогадище. Тоді вперше відчула серце тріснуло.
Другий Тарас, рідний мій. Душа у нього була ніжна, а характер гострим, як осінній вітер. Пятився з роботи на роботу, потрапляв у погані компанії. Я годувала його, молилась за нього… А він тільки все далі відходив. Одного разу прийшов пяний, і ми посварились. Сказав таке, що й досі болить, ніби заноза в серці. А на ранок зник. І вже роки про нього нічого не чути.
Третя Оксана, тиха, мов тінь. Виїхала в село, вийшла заміж за чоловіка, якого я й на очі не бачила. Дзвонила рідко, а коли приїжджала була чужою, наче з іншої планети. Коли я захворіла, вона не приїхала казала, що своїх клопотів повно. Зрозуміла тоді: у її світі мені вже нема місця.
Четвертий Богдан. Працьовитий, як я. Разом лагодили хату, разом святкували Різдво. Але потім у нього зявилась власна родина, і я стала для нього чимось із минулого. Дзвінки рідшали, а потім і зовсім припинились. Питала чому? А він: “Життя, мамо, воно таке…”
І останній Юрко. Молодший, рідний. Тримався довше за всіх. Поки вчився, жив зі мною. Потім поїхав до Львова на роботу. Обіцяв часто приїжджати, дзвонити… Та роки минали, і його голос ставав рідшим, а потім зник і зовсім. Раз привітав мене з Днем Матері і знову тиша.
Отак я й лишилась сама. Хата, де колись сміялись і співали, наповнилась тишею. Я намагалась зберігати тепло, але самотність гризе, як іржа.
Потім мене привезли сюди у будинок для літніх. Спочатку було так боляче, ніби мене вирвали з корінням. Плакала вночі, пригадуючи всіх, хто колись був поруч… Але час лікує. Навчилась жити серед чужих людей, чути їхні історії.
І от одного вечора, коли за вікном сіряло, я зрозуміла: мої діти це вже тіні, але любов, яку я їм віддала, не зникне. Навіть якщо вони мене забули, моє світло воно ще тут. У моїх спогадах, у моєму серці.
Тому, донечко, памятай: родина це не лише ті, хто поруч. Це й ті, кого ми носим у душі. Любов це те, що лишається, навіть коли все інше розвіялось, як попіл.
Приходь ще, розповім тобі, як я колись співала колядки, що аж сльози на очах виступали… Але це вже іншим разом, добре?
