Світло у вікні: дорога до щастя
Віктор, або Вітко, як кликала його мати, давно переступив тридцять восьмирічний рубіж. Проте для Ганни Іванівни, професора місцевого університету, він залишався дитиною — її маленьким скарбом. Вона ніколи не бачила в ньому дорослого чоловіка, здаєного будувати власне життя.
Ганна Іванівна не була одружена. Все себе вона віддала роботі та синові, якого народила у тридцять шість. Віктор з’явився на світ слабким, і мати зробила все, щоб він став здоровим. Її турбота не знала меж: сама одягала, годувала з ложки, чистила зуби. До трьох років хлопчик виріс кріпким та гарним, але Ганна не відпускала його й на крок.
У дитячому садку почалися проблеми. Вихідці дорікали:
— Ваш син нічого не вміє сам! Інші діти вже вдягаються, а він чекає допомоги.
Вона не приймала докорів:
— У дитини є мати! Якщо вам важко його одягнути — шукайте іншу роботу!
У підсумку вона забрала Віктора з садка й найняла няню, яка, як і вона сама, не давала хлопцеві самостійності. Він звик, що все вирішують за нього. До школи мати знайшла нову няню — сусідку-пенсіонерку, яка стежила за кожним його кроком. Мати дістала довідки, щоб звільнити сина від фізкультури. Їжа, одяг, розпорядок дня — все обирала вона.
— З’їж бутерброд, ти не наївся, — казала Ганна, акуратно намазуючи масло на хліб і подаючи десятирічному Віктору.
Він слухняно їв, не сперечаючись. Із матір’ю не посперечаєшся.
Віктор не був повним від природи, але відсутність руху та рясне харчування зробили свою справу. До двадцяти років він став високим, симпатичним, але трохи грузним хлопцем. Вступив до університету, де викладала мати. Колеги посміхалися, коли бачили, як Ганна Іванівна чекає сина у роздягальні, допомагаючи йому накинути пальто. До рукавів куртки були пришиті рукавички на гумці — аби не загубив.
Віктор старанно вчився, а після закінчення залишився працювати на кафедрі — так хотіла мати. Коли йому виповнилося двадцять шість, вона вирішила, що час одружуватися. Наречену обрала сама. Віктор не заперечував. Але шлюб швидко розпався.
— Вона виявилася не такою, якою себе видавала! — обурювалася Ганна Іванівна. — КажВони сиділи за столом, і маленький Михайлик сміявся, схопивши бабусину руку, а Ганна Іванівна відчула, що нарешті знайшла те, чого шукала все життя.
