СОЛОМІЯ-РІЧКО
Потрібно було працювати секретаркою головного інженера на великому підприємстві у Дніпрі.
Працівників було багато, усі різні. У кожного власна вражаюча доля.
Але одна жінка заслівала увагу всіх. У колективі її кличуть Соломія-річка. І хоч їй виповнилося пятдесят, нікому навіть уві сні не снилося звертатися до неї за імям-по-батькові.
Соломія завжди рухається, ще дивно: швидко й гучно. Її торопливі кроки чути здалеку. А коли вона в цеху, її смілий гучний голос заглушає промах інструментів.
За один робочий день Соломія проходить не один кілометр підприємства.
Все їй цікаво. Непереможна, натхненна, тверда Соломія веде справи у профспілці. Не існує нерозвязаних питань, які втекли їй.
Для неї немає меж.
Соломія любить повторювати:
Це для нас нічого, як жаба на вогонь!
Цю дівчину можна знайти у будь-якому кабінеті, біля найвищого начальства. Тому, її кличуть “річочок”.
Соломія груба, надто пряма. Можливо, через це союзівок у неї немає. Кому потрібна нудна правда? І часу на дружбу ніколи. Її одяг завжди яскравий, навіть якось неоціненний. Зате завжди стильні губи й правильно налаштований манікюр.
Мені, як секретарці, ніколи не доводилося її переслідувати. Але життя розповідає різноманітні дива. Працюючи на одному підприємстві, я пару разів бачила цю персону…
Якось призначили йому нового головного інженера. За віком він мені в сини. Як звично, місяць усі мигають на взаємодію. Петро Петренкович ніколи не обідає в їдальні. Утікає з собою їжу в термосі. З його кабінету завжди приносить смачні приємності. Я ж кусаю сніданок бутербродом з чаєм.
Петро Петренкович завжди одягнений як новачок. Костюм прогладжений, краватка правильно зроблена, черевички витерти до відблиску.
Після того, як зближуюся, Петро Петренкович починає запрошувати мене обідати разом. Мовляв, їжі достатньо. Жінка, має на думці, що я ведмідь, шутила моя начальниця.
Я (вічно голодна студентка) не грає роль, як солодкий пряник. Мені пропонували треба йти.
За обідом Петро Петренкович, приносячи мені смачні кусочки, починає розповідати про свою кохану дружину Лану.
Це стало нашою чудовою і таємною звичай.
Петро Петренкович і Лана прожили разом тридцять років. У них три зрілі діти, які працюють у нас на підприємстві. Лана з великого родинного кола. У батька й матері росло вісім дітей. Вона середня. У цій величезній родині ніхто не бився з працею. Багатьом цікавий їхній домашній стиль. Петро Петренкович мріяв про дочки. Проте, на жаль… Дочка була. Найстарша. Але в младенчому віці вмерла. Хвороба серця. Потім народилися хлопці. Болісна пам’ять про дівчинку живе й донині.
Наймолодший син часто хворів. Леся довго страждала. А тепер він у них герой!
А був період, коли Петро Петренкович закохався. У молоду й привабливу колегу.
Уявляєш, Ксеніє, Лана з глибини своєї заздрості, а я, дурень, любов намагаюся намалювати! Нічого не зробиш! Затуманила мене, що ли?
Так ця коханця народила дівчинку! І вродді більше жодного матері! Потім мене мусили визнавати перед дружиною, розповісти про забутню немовля. Лана спочатку хотіла подати на розлучення. Кричала, памятаю. А потім заспокоїлася, сховалася. Довго мовчала. Мабуть, розмірковувала про чоловіка-примешника. Я також мовчав. Не хотів ити на конфлікт. Думав, якщо мене вижене з дому, правильно зробить. Візьму дочку з роддя, і нехай буде, що буде… Немовля дождю не страшне.
А Лана неочікувано зупинилася між нами:
Ну, молодці, з Господом Богом дарували нам дитину. Гріх відмовлятися. Так і назвемо її Дарина.
Я тоді не знав, як почати з цим життя! Така гордість мені далося за мою Лану! Як кажуть: обирай дружину не на святах, а в повсякденні. Коротше, дочку ми прийняли в родину. Зараз нашій Дарині шістнадцять. Приємна дівчинка. Помічникця мамі. Лана готова завязатися в дочці, задоволено розповідатиме памяті Петро Петренкович.
Знаючи про дружину Петра Петренковича, я набрала підозрілої схвалення, шанобливо до цієї дивної жінки. Іноді мені було жаль цю Лану. Виховання трьох синів, внебрачного сина, простити обман чоловіка… Не всіх зможуть принести зміни.
Виявилося, Лана в минулий час вирятувала власного молодшого брата, коли у нього сгорів дім. Він довго житиме в її родині. Сестру знову з тривогою витяг з критичного стану, оплативші складний та дорогий операції. Алі, власна родина була змушена сидіти «на сухарях».
«Як уважна два дня Джин,» думала я про Лану.
Зїдання кожного разу смачних пиріжків, сирників, вареників, я уже мріяла познайомитися з дружиною Петра Петренковича та обійняти цю геройню. Більше зявилася така нагода…
Якось, ужене в офіс відвідувач. І прямий прямчик до кабінету главного інженера.
Дівчинко, зупинись! Якщо до Петра Петренковича, то з записом, гучно попереджаю я.
А мені, як звісно, можна забрати? на лінію кинула “бульдозер”.
І тут я впізнаю …Соломію-річку.
Чієї жінки? відкинь до справди.
Я дружина Петра Петренковича. Соломія. Тож мені можна входимо… без запису, дівчинко? вирішила ситуацію Соломія-річка.
Звичайно, проходьте, Соломіїє… моєму здивуванню немає кінця.
Вона сміливо зайшла в кабінет. За собою не прикрила двері. А через хвилинку мене дозволили Петро Петренкович.
От тут, Ксеніє, знайомся. Моя Лана. Хоча, у колективі, дружину кличуть Соломією.
Ти була міцно визнана Ланою. Мі жінка й чоловік хотів би запропонувати тебе в гості. Відповіси? запитав Петро Петренкович.
Звичайно, відмовитися! Ще б! У вашій дружини є чиму навчитися, захоплено відповіла я.
Але, як увібраний я порівнювала, при запрошеннях мене не просто так, а для знайомства з середнім сином Лани і Петра Петренковича. Їх Ярослав не був заміжнім. Він шукав любов. Хотів таку саму родину, як у батька з матірю.
Тепер ми родина. Соломія-річка прагнула.
Моя всюча свекрушка….
СВІТЛИЙ ПОТОК
