З чоловіком ми живемо у шлюбі вже шість років, виховуємо сина, якому от-от виповниться три роки. Я ще досі в декреті, а тільки наша дитина піде у садок, я одразу планую повертатися на роботу. Чоловік мій перші два роки чудово справлявся зі своїми обов’язками. Він повністю забезпечував нашу сім’ю. Нам вистачало на оплату комунальних послуг, на речі та харчування для сина й навіть на відпочинок. Я могла дозволити собі похід у салон краси чи покупку нового одягу. Але останнім часом це просто переходить межі. Більшу частину своєї зарплати він віддає своїм батькам, які нібито, з його слів, потребують допомоги. Натомість нам не залишається нічого.
І я б нічого не говорила, якби не поява нашого сина. Ясна річ, що з появою дитини нашій сім’ї потрібно більше коштів. Раніше його допомога мамі з татом була дріб’язковою, а зараз він просто більшу частину своєї зарплати несе батькам, мовляв, вони на пенсії ледь зводять кінці з кінцями та не мають за що жити. От тільки того, що лишається в хаті, нам зовсім не вистачає на прожиття.
Я навіть спробувала з ним поговорити, на що чоловік обурено мовив: “Мої гроші, і я розпоряджатимуся ними, як завгодно. А якщо тобі щось не до вподоби, шукай роботу, а не рахуй мою зарплату”.
Його батьки живуть не так і бідно, в них власне господарство, тож не думаю, що вони вже дійсно не мають за що жити. Тим більше з ними й досі живе незаміжня чоловікова сестра. Невже вона нічого не купляє в дім? Здається, свекруха та свекор забули, що в нас є маленький син, який потребує нового одягу та харчування. Як вони взагалі насмілюються брати з чоловіка гроші.
Мої батьки так само живуть на одній пенсії, але ніколи не просять в нас грошей, навіть навпаки – самі стараються допомогти. Щотижня привозять нам картоплю, молоко, синові дають гроші на іграшки та одяг.
І як я не старалася донести чоловікові, що нам самим потрібні кошти, він сказав мені не розпоряджатися його грошима та тим більше нічого не говорити проти його батьків. Адже ми повинні їм допомагати. Відчуваю, ми скоро ходитимемо в зношеному одязі заради комфорту його мами з татом.
Я розумію, батькам потрібно допомагати, але ж не ціною шкоди власній сім’ї! Ну хіба ні? Буває, що я навіть не маю за що купити собі новий одяг (хоч і роблю я це вкрай рідко). То чоловік говорить мені, ніби зараз не час та потрібно перечекати, бо його батькам потрібніше.
Мене це дуже дратує. Складається враження, що він живе з батьками, а не в сім’ї. Для них готовий гори звернути, а для нас із сином гривні жаліє. От як йому це донести, не знаю. Але жити так я не хочу. Що робити?
