У будинку панував дух тієї халепи, яка зараз має статися. Оксана відчула це ще до того, як зайшла в квартиру. По сходовому майданчику розлітався різкий запах палених плюшок, а сходи були залиті мильною водою — наче тут нещодавно пройшов потоп. Відчинивши двері, Оксана кинула на полицю пучок квітів, які принесла з роботи, скинула капосні туфлі, що мучили її весь день, і взула старенькі хатинки. Хоча гумові чоботи були б доречнішими — у передпокої води було ще більше, ніж на сходах. З глибини квартири лунав приглушений котячий крик, а десь у надрах помешкання щось шипіло, гуло й підозріло тріщало.
— Богдане, що це за маскарад?! — скрикнула Оксана, відчуваючи, як тривога закипає всередині.
За мить у дверях з’явився чоловік. У самих трусах, босий, з обличчям, вимазаним сажею, глибокими подряпинами та знатним синцем під оком. На голові гордо сиділо рушник, зав’язаний на кшталт чалми, ніби він щойно втік зі східнього базару.
— Оксанко, ти вже вдома? — пробурмотів Богдан, нервозно тереблячи край рушника. — Я думав, у вас корпоратив, ти ж начальниця, до пізньої вечірки грітимешся…
Оксана важко зітхнула, сіла на старенький пуфік біля входу й, стримуючи роздратування, вимагала:
— Розказуй, Богдане. Що ти знову накоїв?
— Ну, Оксанко, моя пташко, — почав він, заїкаючись, — тільки не спалахуй, прошу!
— Я спалахувала в 90-х, коли на нашу фірму бандити наїжджали, — різко відповіла Оксана. — Хвилювалася, коли гроші на рахунках згоріли в дефолт. Психувала, коли криза нас мало не добила. Після цього мені все одно, хоч потоп. Викладай, який цирк тут організував?
— Коротко кажучи… — Богдан завагався, потираючи синець. — Я хотів зробити тобі свято. Сюрприз, розумієш? Вирішив прибрати, постирати, вечерю зварити. Взяв вихідний, закинув речі в пральку, сходив на ринок… Ну, спершу на ринок, купив м’ясо, а воно потекти почало.
— М’ясо? — уточнила Оксана, примруживши очі.
— Ні, пралька! — випалив Богдан. — Але не відразу. Я поклав м’ясо в духовку, почав прибиратись, а тут кіт…
— Він живий? — Оксана підняла брова.
— Живий, звісно! — ображено буркнув Богдан. — Тільки трохи мокрий. Розумієш, коли я ввімкнув пральку, кота там не було, клянусь! А потім він якось… опинився всередині.
— Як?! — Оксана нахилилася вперед. — Як кіт міг залізти в закриту пральну машину?!
— Не знаю, — Богдан розвів руками. — Напевне, телепортувався. Вони ж хитрі, ці котяри.
Оксана закрила очі, глибоко вдихнула й холодно промовила:
— Продовжуй, Богдане. Це стає все цікавішим. Але спершу покажи кота. Хочу переконатися, що він цілий.
— Е-е, сонечко, — завагався Богдан, — до нього треба йти. Він… там…
— Сподіваюся, лапи в нього на місці? — Оксана глянула на подряпане обличчя чоловіка.
— О, ще як! — похмуро підтвердив Богдан, потираючи щоку. — Тільки тимчасово… знерухомлений. Для його ж власної безпеки.
— Добре, потім розберемося, — Оксана махнула рукою. — Що далі?
— Ну, поки кіт… е-е, полоскався, я відчув запах палених плюшок. Побіг на кухню, відкрив духовку — а там м’ясо палає! Пальці обпік, плеснув олії, а воно як зійде полум’ям! Волосся зайнялося, дим валить, я гашу, а тут кіт заверещав. Побіг до пральки, а він дивиться з люка, як злодій з камери. Вимкнув машину, хотів відкрити, а вона заблокувалася. Кіт реве, плита палає, обличчя болить, волосся тліє… Я схопив лом, ну, і пралька відразу потекла. Кіт вистрибнув, носився по квартирі, верещав на чотири повітродувки, розбив три вази, обдер шпалери, зірвав штори, розлив шампанське, яке я для тебе приготував. Сусіди знизу били по батареї, кричали, що будуть каструвати. Не знаю, кота чи мене. Але в цілому все під контролем, Оксано, не хвилюйся!
Оксана витерла сльози — чи то від сміху, чи то від жаху — і, відштовхнув чоловіка,
