У старій квартирі на околиці Львова стояв запах лиха, замаскований під святкові клопоти. Ще на сходах Оксана відчула різкий дим, а по східцях стікали потоки мильної води, ніби хтось затопив увесь під’їзд. Відчинивши двері, вона кинула на тумбу букет з корпоративу, зняла зношені туфлі й наділа капці, шкодуючи, що не вибрала гумові чоботи — підлога була немов після повені. Із глибини квартири лунав розпучливий котячий крик, змішаний із шипінням, муркотінням і запахом гару.
— Тарасе, що за чортівня?! — гукнула Оксана, відчуваючи, як серце стискається від поганого передчуття.
Тарас з’явився миттєво — у одних трусах, босий, з обличчям, пошарпаним сажею й подряпинами, з багровим синяком під оком. На голові в нього було рушник, зав’язаний, як чалма в якогось пошарпаного султана.
— Оксанко, ти вже вдома? — пробурмотів він, провинувато опустивши очі. — Я ж думав, корпоратив, ти ж начальниця, допізна будеш…
Оксана втомлено плюхнулася на стілець, склавши руки на грудях.
— Розказуй, лиходію. Що цього разу наворотив?
— Сонечко, не хвилюйся, — почав Тарас, але голос йому дрижав.
— Я хвилювалася, коли в дев’яності бандити борги вибивали, — різко перебила Оксана. — Нервувала, коли кризи вдарили, а бізнес ледь не впав. Після цього мені все одно. Доповідай, що вдома коїться?
Тарас зітхнув, немов перед стратою.
— Хотів сюрприз влаштувати. Свято тобі подарувати, незвичайне. Вирішив прибрати, постирати, вечерю приготувати. Взяв відгул, сходив на ринок, купив яловичину. А потім все пішло шкереберть.
— Яловичина? — уточнила Оксана, відчуваючи новий поворот.
— Ні, пралька, — зізнався він. — Я заклав білизну, поставив яловичину у духовку, почав прибирання. І тут кіт…
— Він живий?! — Оксана схопилася, очі спалахнули тривогою.
— Живий, живий! — поквапився Тарас. — Тільки мокрий. Клянуся, коли я вмикав машинку, його там не було! А потім він… ну, опинився всередині.
— Як?! — Оксана стиснула кулаки. — Як кіт міг залізти у закриту пралку?!
— Не знаю, — Тарас розвів руками. — Прослизнув, мабуть.
Оксана заплющила очі, борючись із бажанням задушити чоловіка.
— Продовжуй, детективе. І покажи кота. Хочу переконатися, що з ним усе гаразд.
— Е-е, Оксано, він там… — Тарас завагався. — До нього йти треба.
— Лапи цілі? — голос Оксани став крижаним.
Тарас потер обличчя, подряпане котячими пазурами.
— Ще як! Тільки тимчасово… обездвижений. З міркувань безпеки.
— Гаразд, далі, — видихнула Оксана, готуючись до найгіршого.
— Коротше, поки кіт… е-е, прання відбувалося, я відчув гарі. Побіг у кухню, відчинив духовку — а там пекло! Пальці обпік, яловичина палає. Плеснув олії, а воно як вибухне! Волосся зайнялося, дим клубочиться, я гашу. І тут кіт заревів. Дивлюся — його очі за склом пральної машинки. Зрозумів, що йому там дискомфортно. Вимкнув пралку, а вона не відчиняється. Кіт оре, плита палає, обличчя болить, волосся тліє. Схопив ломік — от, машинка потекла, але кіт вискочив. Поки я вогню гасив, ця тварина метушилася по квартирі, ревла, ніби її ріжуть, розбила вази, подерла шпалери, зірвала штори, розлила вино, що я для вечері приготував. Сусіди знизу стукали по батареї, погрожували кастрацією. Не знаю, коту чи мені. Але все під контролем, не переживай!
Оксана витерла сльози — чи то зі сміху, чи з жаху — і рушила до кімнати. Погром був епічним: розбиті вази, калюжі, обдерті шпалери, сморід гару. На батареї, прив’язаний за всі лапи, висів кіт Боня, з мордою, замотаною у старий шарф. Живий, але у шоці. Оксана подивилася на чоловіка, і її очі звузилися.
— Пояснюй, — вимагала вона.
— Розумієш, він не хотів спокійно сидіти, — залепетів Тарас. — Мокрий був, боявся, що не висохне до твого приходу. Віджати не дав, довелося прив’язати. А морду замотав, щоб не ревів — сусіді вже грозили поліцією та знахарем.
Оксана відв’язала кота, витерла його рушником із голови Тараса й звільнила морду. Боня зашипів, але притулився до господині.
— Ти мерзотник, Тарасе, — тихо сказала вона. — Він же задихнутися міг. Хоча після пральної машинки йому, як і мені, вже нічого не страшно.
Вона опустилася на диван, пригорнувши кота, й глянула на чоловіка.
— Ну?
— У сенсі? — Тарас понуро похитав головою. — Мені відразу вішатися чи почекати?
— Вітаю, дурнику, — зітхнула Оксана. — Восьме березня ж.
Тарас засяяв, метнувся до кімнати й повернувся, щось ховаючи заВони разом сміялися, прибирали квартиру, а кіт Боня, вже сухий і заспокоєний, грівся на підвіконні, немов нічого й не сталось.
