Свято в родини вхід без кордонів
***
13 січня. Ранок після святкування.
Сиджу на краю ліжка, вкутана в помятий синій халатик з вишитими маками на кишені. В руках чорний сміттєвий пакет, а на підвіконні поруч із уламком синьо-білої васильківської вази лежить моє ковтання сорому перед покійною тіткою Ганною. Відчуваю дивне поєднання запахів дорогий шампунь, залишки ігристого і мандарини. Хоча, здається, їх ніхто вчора не чистив. На килимі біля дивана пластиковий вінок з блискітками, а в шухляді журнального столика атласна хустинка з написом: «Дівич-вечір мрії». Під батареєю соромязливо заховалася самотня рожева гумова рукавичка з облупленим бантиком. Виглядає так, ніби хотіла втекти вчора, але застрягла, і покинута.
Кожен мій крок супроводжує тихий хрускіт фантиків з-під цукерок тягнуться слідом за мною крихти вчорашнього вечора. На підвіконні стоїть келих з буряково-червоним слідом колишнього вина. У вазі з-під квітів три пластикові трубочки і сяючі зірочки. На стіні гірлянда з паперових сердечок, одне з яких явно надкусано. На кухні окрема кампанія половина пишного торту, по боках якого стікає крем, як розталий сніговик. Свічки «3» і «8» перекособочено скупчилися з краю, хоча ніякого дня народження не було просто зустріч подруг.
У мийці тісняться келихи з відбитками губної помади, поряд тарілки з висохлими залишками хумусу. А на стільці біля вікна лежить розкидана колода гральних карт, половину з яких карта пророчить вгору, іншу вниз. Наче і пророцтва теж не надто вдалися.
***
Автоматично піднімаю одну карту червовий король зустрічає мене стомленим, гордим лицем. Вчора ми з дівчатами ворожили на цих картах: майбутнє, весілля, загадкові переїзди десь закордон. Спочатку прихильно шепотіли, а потім ржали навзрид, запиваючи пророче шампанське.
Нахиляючись за блискіткою, натрапляю під диваном на щось мяке: чужа мереживна панчоха з порваною резинкою трофей з учорашніх танців на табуретці. Кручу головою, йду в спальню, де бодай трохи затишніше.
У спальні відносна чистота: лише три подушки на підлозі, а ковдра зімята у формі великої равлика. Розправляю свою подушку й під нею аркуш рожевого паперу.
Десь у грудях щось шпигнуло.
«Ой, знову чийсь запис від Юрчика з кафе до когось з подруг?» Але почерк одразу впізнаю: крупний, з вадами, кожна о коло, маленька кулька. «Ти найкраща господиня на світі! Оксанка».
Читаю той знак оклику, він наче й дрижить. Усміхаюся краєчком губ. «Господиня», ага З розбитою вазою тітки Ганни і блискітками в душі, які лишаються навіть після трьох миттів
Скільки разів собі казала: більше ніколи мимрю, сідаючи на ліжко.
***
Під ногами щось хлюпає знімаю капця, а в ньому обережно покладений мандарин. Цілий, гладенький, блискучий. Примотано гумкою і зубочисткою листочок: «Щоб у житті було солодко».
Вчора ми глузували з цього жартівливого тосту, а сьогодні цей мандарин виглядає как зло.
Раптово вібрує телефон на тумбочці. «Оксанка (наш ураган)».
Аякже, звертаюся до кімнати, й все-таки беру слухавку та прочищаю горло. Алло.
Світланка! у слухавці гул, враження, що вечірка рушила десь далі. Ти богиня, чесно! Дівчата в захваті! Ми тут згадуєм, як ти духа з шафи налякала!
Звідти чується гучний сміх і вигук: «Передай Світлані, що я тільки в неї народжувати буду!» і знову регіт.
Дякую, Світло, вже тихіше додає Оксана. У тебе Ну, ти знаєш. Як вдома.
Дивлюся на мандарин у капці.
Угу, як вдома
Все, не відволікаю! Відпочивай, королева фуршетів! і лінія обривається.
***
Знімаю окуляри, кладу поруч з запискою. Віддзеркалення видає втому, несподівано молоді зелені очі, волосся закручене в нерівний пучок і одна вічна блискітка.
Дзвонить відео «Таня», донька.
Взихаю, проводжу рукою по волоссю, блискітка стоїть. Приймаю дзвінок на екрані Таня з розпатланою чолкою і кавою.
Мамо! прищурюється, вдивляється. Я так і знала. Знову кішка з блискітками?
На мені, поправляю. Кішка, певно, після танців з картами ховається. Може, знов у корзину для білизни залізла
Розповідаю доньці, що до чого.
Мам, Таня криво всміхається, але одразу стає серйозною. Ти себе чуєш? Кішка ховається, кераміка на друзки, мандарини в капцях Може, варто спробувати сказати «ні» Оксані?
Чую її ласку й роздратування, як два маятники.
Їй нелегко, кажу автоматично. Ти ж знаєш.
А тобі не важко? мяко перебиває. Коли ти відпочивала востаннє, не приймала гостей?
Дивлюся на рожеву рукавичку, на записку, на порожню квартиру, наповнену чиїмось вчорашнім сміхом.
Не знаю, чесно зізнаюся. Мабуть, я теж десь під шафою заховалася. Разом із кішкою.
Таня тихо хмикає.
Мам, люблю тебе. Але подумай, в наступний раз давай просто чай вдвох. Без ворожінь і блискіток.
Екран мерехтить і повертається після паузи. Я ковтаю повітря.
Побачимо, кажу.
Саме цього «побачимо» в моєму голосі ще не було не як автоматичне «звісно, Оксано», а як початок чогось інакшого.
***
Вперше Оксана прийшла «просто так» ранньою весною, коли надворі ще сніг сірів, а у моїх вікнах вже до сонця тягнулася зелень.
Світочко, відчиняй, я з миром! ще до дзвінка та її себе ні з ким не сплутаєш. І з пирогом!
Входить, пахне ваніллю, морозом не розувається й одразу на кухню з великою формою, щось підрумянене.
Капусняк домашній, як у бабусі, памятаєш? крокує до столу. Боже, яка в тебе передпокій! Як у глянці!
Я ж кутюсь, поправляю свій акуратний шарфик. Моя двокімнатна квартира в панельній девятиповерхівці моя гордість, а ще мамино плетене покривало на дивані, кухня білі фасади, деревяна стільниця й квіти. «Дуже затишно» кажуть усі.
Заходь, роззувайся, беру у неї пиріг. Ого, важкий.
Як моє життя, відмахується, сміється очима. Світ, я подумала У мене кухня шість метрів, стіни глухі, сусіди зверху горланять, знизу дриль. А в тебе
Крутиться в кухні-вітальні, де мій круглий стіл і широкий диван біля вікна.
Повітря у тебе! Це гріх бути тут самій. Давай маленькі посиденьки? Ну, просто ми з тобою. Плюс дві моїх. Вони класні, чесно!
«Гріх сидіти одній» чомусь ця фраза мене зачепила. Згадала вечори самотності, коли телевізор на фоні, руки зайняті черговим вязаним шарфиком, а Таня десь у друзів.
Посиденьки? перепитую. Ну, чому б ні. Якраз пиріг є, підморгую, придушуючи ніяковість.
Оксана сміється.
Тобто погоджуєшся? Світ, я ж пиріг спеціально взяла думала вмовляти доведеться! Парирує. Ну от, тоді в суботу Просто назвемо це репетицією дівич-вечора.
Підморгнула. Субота здавалася далеко.
Гаразд, кажу. Я щось приготую.
Світланко, ну ти золото! обіймає так, що в мене аж ребра хрустять. Недарма ми майже сестри.
«Майже» прозвучало дивно, але я проковтнула разом із запахом майбутнього пирога.
***
На Великдень теж «вирішили у Світлани». Ініціатор Оксана.
У Світлани завжди справжній дім! Паски як з листівки, яйця мов з каталогу. І кішка Мурка, яка все контролює!
Хоча Мурка більше на сторожа схожа, але «важливо» звучить краще.
Оксана прийшла з трьома подругами. Голосна рудоволоса у жовтому дощовику, висока брюнетка в шкірянці, худорлява шатенка з гучним сміхом.
Це Ліля, це Іра, це Марічка, махає рукою. Дівчата, а це та сама Світлана, у якої завжди смачно і затишно.
Я поспіхом роззуваю гостей, роздаю тапочки, показую куди що класти. Дивлюся стільців вистачить, паски дві, одинадцять яєць, салати і холодець все «як для гостей».
Мало, як виявилося: Оксана серед обговорень глазурі на калач уже дістає телефон.
Ой! Ще Катю і Юлю покличу! Світ, ти ж не проти? Вони свої яйця привезуть!
Відкриваю рота, але духовка раптом пискує і кидаюсь перевіряти паску. Повертаюсь телефон уже не в руках, Оксана посміхається:
Через півгодини будуть!
***
Свято перетворюється на ярмарок: сперечаються про тісто, піч, глазур. Ліля у запалі махає ложкою шоколадна глазур летить дугою й осідає на білій скатертині.
Ой! винувато надимає плечима. Це ж, мабуть, на багатство?
Всі сміються, я механічно промокаю пляму вже вїлося.
Нічого, виперу.
Тут ловлю на собі Оксанин вдячний погляд не просто за скатертину, а за якусь невидиму територію.
До вечора підвіконня у яйцях, на стіні вінок з серветок, під столом босоніжки. Оксана, тримаючи келих з кагором, каже:
Офіційно заявляю: у Світлани справжнє свято!
Аплодують. Я червонію. Це «справжнє свято» глухою чайною ложкою бється під ребрами. Моя кухня і диван, як сцена для чогось великого
***
У дитинстві все було навпаки. Оксана генератор дворових затій: дефіле, секрети під сходами. Її всі називали «надзвичайна артистка».
Я тиха відмінниця, книги, дисципліна. Тітка Ганна казала: «Світланко, посидь з Оксанкою, може трохи за тобою порівняється».
Потім розійшлися: Оксана верталася пізно з пригодами, я технікум, бухгалтерія. Бачилися на родинних святах.
Після смерті тітки Ганни ми вперше за довго просиділи ніч на кухні. Оксана, з чашкою чаю, сказала:
З мамою все померло. Не розумію, як це все без неї рухати.
Я, чия мама померла чотири роки тому, тихо відповіла:
Просто по-іншому працює. Не краще й не гірше інакше.
З тих пір звязок зміцнів. Оксана втягнула мене у свій вир; я до неї майже не ходила, а вона до мене чимдалі частіше.
***
Так «у Світлани» стало синонімом «центру всесвіту».
Де Новий рік? «У Світлани! Гірлянда, оселедець під шубою, торт!»
День народження Марічки? «У Світлани, там все як у ресторанчику!»
Просто так, з вином? «Де ще, дівчата, у Світлани затишок і смачно!»
З початку це тішило:
Мій дім центр чужого життя. Вибирала скатертини, шукала рецепти, подруги Оксани ахали від білого посуду й казали: «У вас як у журналі!»
Згодом стало надто тісно. Гості не тільки за ініціативи Оксани.
Світло, привіт! Це Ліля, можна на годинку, у Іри новини Ти вдома?
Одного разу прибігла Надія, подруга дитинства, з якою я пережила неприємну історію. Хотіла сказати: «Оксана помилилася. Я нікого не чекаю». Але пропустила, зробила чай.
Кухонна ганчірка стискається в руці, мов канат.
***
Мій перший протест був майже дитячий.
«Хочеш зіпсувати всім свято купи погане печиво», пошепки сказала сама собі. Купила найдешевше заводське печиво, виклала в миску.
Вечірка вдалася. Печиво заїдали добрими новинами, хто приносив сир, хто оливки. Оксана знов приперла свою коронну закуску.
Коли Маша, сміючись, почепила пластмасову намистину на ручку дверей, і наступного ранку я зібрала її до «знахідок», у двері подзвонила Оксана:
Світлано! влетіла без стуку. У тебе навіть на дверних ручках свято!
Я мало не пробурчала: «Це не свято це бардак». Але її щирий захват обеззброїв:
Свято…
Воно залишалося…
***
Особливий був той дівич-вечір, який Оксана назвала «вечором ворожіння».
Дівчата, сьогодні заглядаємо в майбутнє! Світланко, ти наш оракул, у тебе навіть чайник шепоче!
На столі карти Таро, свічка і дзеркальце.
Це буде не просто посиденьки, урочисто каже Ліля. Це спіритичний сеанс.
Я нервово сміюся у мене, хіба дух борщу, максимум.
Світло вимикають, кімната у золотих тінях. Мурка тікає у спальню, не витримавши цього дійства.
Коли Ліля розклала карти, поставила дзеркало, ми почали питати у Всесвіту про любов, гроші, далекі міста…
Враз миготить електрика: спочатку лампочка, потім усе одночасно. Темнота і якась дивна напруга. Хтось пищить.
Це знак! шепоче Ліля; дівчата верещать у захваті.
Я тягнуся за телефоном, щоб підсвітити, і під ногами шусть Мурка кидається в шафу, ляскаючи дверима.
Це точно знак, що духам тут тісно, хрипло кажу я.
Світло повертається, але Мурка добу не виходить. Коли нарешті зявляється сірявая, ображена. Я кажу:
Ну що, Мурко, разом і ховатимемось?
***
Наважилась не одразу.
Дивлюся на екран телефону курсор блимає, як нервовий тик. Пишу «Оксано, наступного разу святкуйте в себе», стираю. Оце правда болюча то занадто мяко, то різко. Згадую її «Ти ж добра, тобі не важко…»
Стаю перед дзеркалом:
Оксано, в наступний раз щось робіть у себе.
Голос дрижить. «Без виправдань», шепоче Таня у памяті.
Вирівнююся, знову:
Я рада нашим посиденькам, але я втомилась. Наступного разу святкуйте в себе.
Пишу: «Оксано, я справді виснажена. Давайте наступного разу у тебе? Треба трохи відпочити від гостей». Натискаю надіслати, кладу телефон і репетирую розмову вголос. Незграбно, але вперше відчуваю рішучість.
Для себе вирішила: піду до Оксани, як вона колись до мене. Не господиня, а гість.
***
Дім Оксани стара львівська багатоповерхівка. Високі стелі, облуплений підїзд і провулок із запахом пилу і супу. Йду сходинками, знайомий запах дешевої кави і стишений голос телевізора за дверима.
Вішає криво прибиту табличку: «Тут живе диво». Колись здавалася кумедною, а зараз якось по-дитячому безпорадною.
Після довгих спроб відчиняє, сама в спортивках і одному шкарпетці, волосся в пучку.
Світланко? здивування щире. Без попередження?
А ти до мене завжди дзвониш?
Впускає.
Усе навколо не безлад, а відчай. Купа одягу на дивані, на підлозі кружки, кава зі злиплим молоком, порожні пляшки біля журнального столика. На кухні тіснота «комори», раковина з посудом, старий холодильник.
Я розумію: мій дім для неї не зручність. Єдине місце, схоже на затишок.
***
Не дивись так, відвертає погляд. Ще не прибрано після після життя.
Оксана готує чай, я стискую сумку в руках, у голові картинки з моєї кухні: сміх, блискітки, торти, кішка А тут тільки тиша.
Ти по ділу? Чи перевірка?
По ділу. Але й ревізія тут доречна.
Я думала, ти злишся, сідає, плечі опущені.
Злюся. Дуже. Я втомилась від свят у себе. Але ще й хотіла зрозуміти.
Вона криво сміється.
В тебе справжній дім. А в мене декорація. Тут речі є, а дому нема.
Згадую, як після маминої смерті і у мене було чуже. Потрібно щось переставити, перешити, аби знову відчути світло і життя.
У тебе все на місці: плед, чашки, кішка, ти знаєш, де що лежить. Ти як господиня життя.
Це чути, що їй страшно. І у мене в грудях щось теплішає.
Я думала, ти сама любиш цю круговерть. Щоб не сама
А ти не помічала, як мій дім стає продовженням твого хаосу?
Оксана закриває обличчя руками:
Я боюсь самотності, Світ. Увечері тут все оживає: голоси з минулого, мамино знову все не так. Я рятуюсь у тебе. Твій дім єдине місце з відчуттям затишку.
Сідаю поруч.
Оксано, мені болить, що тобі так самотньо. Але я більше не можу бути подушкою для твоїх втеч
***
По-іншому це як? сумнів у голосі.
Почнемо хоча б з того, щоб не всі свята у мене. Домівка не тільки про веселощі. Вона повинна бути такою, щоб тобі не було соромно перед собою.
Мені перед собою вже давно соромно, зітхає.
Починаємо змінювати це тут. Якщо тягнути компанії до мене, тут залишиться порожнеча, а мені тягар.
Ти серйозно пропонуєш, щоб люди приходили у це? показує навколо.
Я пропоную перестати використовувати мій дім як єдине місце свята. А зробити твоє місцем для життя.
І почати не з людей, а з нас.
Як це?
Зараз викинемо сміття, вимиймо кружки, посмажимо млинці на двох. Без дівчат, без блискіток просто ти і я.
Млинці? Я оладки краще вмію.
Домовились: оладки.
***
Спочатку незручно. Я готую новий пакет, вона збирає кружки, перемиває уважно, мов на іспиті. На кухні запах олії.
Мене цього теж життя навчило, кажу. Ти виживати просто по-іншому навчилася.
Далі вже легше. Вдвох, мов дівчатка, смажимо оладки. Коли сідаємо дзвінок у двері.
Ще хтось? лякається Оксана.
Дивлюсь Таня, дочка, з рюкзаком.
На запах! Мамо, ти не відповідала вирішила зайти.
Заходь! У нас тут генеральна репетиція нового формату.
Таня роззирається, всміхається:
О, у тітки Оксани теж блискітки!
Які ще блискітки? знічується Оксана.
Поглянь на люстру, хмикає Таня.
Піднімаємо голови знайома срібляста зірочка зависла на лампі.
Я сміюся:
О, тепер блискітки у двох!
Головне, щоб це було за взаємною згодою, підморгує Таня.
І в тому сміху вже немає відчуття, що хтось користується чужим затишком. Це перше маленьке, але чесне свято. Без «королеви фуршетів» і «найкращої господині світу». Просто Світлана, Оксана й Таня.
