19 березня 2024 року
У старій квартирі на околиці Львова повітря було насичене ароматом хаосу, прихованого під виглядом святкових приготувань. Ще на сходовому майданчику Олеся відчула різкий запах диму, а сходами стікали калюжі мильної води, ніби хтось затопив усіх сусідів. Відчинивши двері, вона кинула на полицю букет з корпоративу, скинула зношені туфлі й натягнула капці, шкодуючи, що не взяла гумові чоботи — підлога була немов після повені. З глибини квартири лунав розпачливий котячий віск, змішаний з шипінням, муркотінням та запахом палених речей.
— Тарасе, що за чортівня?! — скрикнула Олеся, відчуваючи, як серце стискається від поганого передчуття.
Тарас з’явився миттю — у одних трусах, босий, з обличчям, пошарпаним сажею та подряпинами, з багровим синцем під оком. На голові гордо сиділо рушник, зав’язаний, наче козацька хустка після бійки.
— Олесю, ти вже вдома? — пробурмотів він, провинито опустивши очі. — Я думав, корпоратив, ти ж начальниця, допізна будеш…
Олеся втомлено опустилася на стілець, схрестивши руки.
— Розповідай, лиха година. Що цього разу накоїв?
— Сонечко, не хвилюйся, — почав Тарас, але голос його дрижав.
— Я хвилювалася, коли в дев’яностих бандити борги вибивали, — різко перебила Олеся. — НервУвала, коли кризи вдарили, а бізнес ледь не впав. Після цього мені все байдуже. Докладай, що тут коїться?
Тарас зітхнув, ніби перед стратою.
— Хотів сюрприз влаштувати. Свято тобі подарувати, незвичайне. Вирішив прибрати, постирати, вечерю приготувати. Взяв відгул, сходив на ринок, купив яловичину. А потім все пішло шкереберть.
— Яловичина? — уточнила Олеся, відчуваючи новий поворот.
— Ні, пралька, — зізнався він. — Я завантажив білизну, поставив м’ясо в духовку, почав прибирати. І раптом кіт…
— Він живий? — Олеся схопилася, очі спалахнули тривогою.
— Живий, живий! — поспішив Тарас. — Тільки мокрий. Клянусь, коли я вмикав машину, його там не було! А потім він… ну, опинився всередині.
— Як?! — Олеся стиснула кулаки. — Як кіт міг залізти у закриту пралку?!
— Не знаю, — Тарас розвів руками. — Прослизнувся, мабуть.
Олеся закрила очі, борючись з бажанням задушити чоловіка.
— Продовжуй, геній. І покажи кота. Хочу переконатися, що він цілий.
— Е-е, Олю, він там… — Тарас завагався. — До нього треба йти.
— Лапи на місці? — голос Олесі став крижаним.
Тарас потер обличчя, вкрите подряпинами.
— Та ще й як! Тільки тимчасово… зафіксовані. Запобіжний захід.
— Гаразд, далі, — видихнула Олеся, готуючись до найгіршого.
— Коротше, поки кіт… е-е, прасувався, я відчув запах паленого. Побіг на кухню, відчинив духовку — а там пекло! Пальці обпік, м’ясо горить. Плеснув олії, а воно як вибухне! Волосся зайнялося, дим котить, я гашу. І раптом кіт заревів. Дивлюсь — його очі за склом пралки. Усвідомлюю, що йому там не дуже. Вимкнув пралку, а вона не відкривається. Кіт реве, плита палає, обличчя болить, волосся тліє. Схопив лом — і ось, пралка потекла, але кіт вискочив. Поки я гасив вогонь, ця твар ширяла по квартирі, верещала, як порізана, розбила вази, обдерла шпалери, зірвала штори, розлила вино, що я для вечері заготовив. Сусіди знизу стукали по батареї, погрожували кастрацією. Не знаю, котові чи мені. Але все під контролем, не переживай!
Олеся витерла сльози — чи то від сміху, чи то від жаху — і пішла оглядати квартиру. Руйнація була епічною: розбиті вази, калюжі, обірвані шпалери, сморід паленого. На батареї, прив’язаний за всі лапи, висів кіт Матвій, з мордою, замотаною старим шарфом. Живий, але в шоці. Олеся поглянула на чоловіка, і її очі звужУлися.
— Пояснюй, — вимагала вона.
— Розумієш, він не хотів сидіти спокійно, — залепетів Тарас. — Мокрий був, боявся, що не висохне до твого приходу. Віджинати не дав, довелося прив’язати. А морду закрив, щоб не верещав — сусіди вже лякали поліцією та знахаркою.
Олеся відв’язала кота, витерла його рушником з голови Тараса й звільнила мордочку. Матвій зашипів, але притиснувся до господарки.
— Ти гівнюк, Тарасе, — тихо сказала вона. — Він же міг задихнутися. Хоча після пралки йому, як і мені, вже нічого не страшно.
Вона опустилася на диван, притискаючи кота, й дивилася на чоловіка.
— Ну?
— У сенсі? — Тарас понурився. — Міняти відразу стріляти чи почекати?
— Вітаю, дурнику, — зітхнула Олеся. — Жіночий день же.
Тарас сяяТарас зірвався, як на пружині, сховав щось за спину і, ставши на коліна, проказав: «Олесю, світло моє, вітаю тебе з Жіночим днем і дарую цю каблучку, хоч вона тепер і пахне трохи димом, але любов моя — ніколи не згасне».
