**Гірке свято: драма Оксани**
Оксана сиділа за кухонним столом, знову й знову перераховуючи гроші. Гаманець був майже порожній, а до зарплати ще цілий тиждень.
— Маловато, — зітхнула вона. — Але що вдієш? Така вже зарплата…
Треба було сплатити комуналку, купити продукти, але на що? Оксана блукала магазином у центрі містечка Вишневе, стискаючи серце при виді цінників, які ніби піднімалися на очах. У підсумку вона змогла дозволити собі тільки молоко, батон і пачку гречки. На олію грошей не вистачило, тож купила маргарин. Кава, чай, цукерки на вечір, улюблений сир — усе це лишилося на полицях.
Оксана скріпилася й пішла до колишньої свекрухи по овочі. А там її чекало неминуче:
— А я ж тобі казала! — не вперше буркнула Надія Миколаївна.
Свекруха була жінкою суворою, але мудрою. Їй йшов сімдесят сьомий рік, і вона завжди виявлялася правою. Якби Оксана послухала її роки тому, може, зараз не сиділа б з сльозами і не перебирала копійки. Може, жила б як усі нормальні люди. Або й краще! Але що було — те минуло.
Два роки тому її чоловік, Богдан, пішов. І як пішов — прямо в її день народження. Оксана цілий день метушилася на кухні, накрила гарний стіл. Богдан сів, з апетитом поїв і раптом заявив:
— Все, Оксано. Годі. Я йду від тебе.
Вона завмерла, не вірячи вухам. А він продовжив, не приховуючи роздратування:
— Тобі скільки сьогодні виповнилося? Сорок два, так? А мені сорок шість. У таких роках у нас уже онуки мають бути! А де вони? Нема. Бо дітей у нас нема. Ти ж їх народити не спромоглася!
— Що ти несеш? — Оксана ледь не задихнулася від образу. — Ти про що взагалі? Бидло ти голодне, чи що? Які тобі діти? Ти за кішкою не доглядаєш, вона в тебе цілими днями голодна бігає! Я по хаті навшпиньках ходжу, а ти ревиш, що шумлю! Які тобі діти? Та я, може, спеціально від тебе не хотіла народжувати!
Звідки в ній взялася така сміливість? І навіщо? Богдан, ніби цього чекав, схопився, відсунув стілець і кинув на прощання:
— Будемо жити окремо. Даю тобі час шукати житло. Квартира ж моя!
Двері грюкнули, залишивши за собою мертву тишу. Оксана сиділа, не знаючи, що робити, а в грудях розросталася пустка.
Пізніше їй розповіли, що Богдан «трохи одружився» з молодою продавчинею з магазину взуття, куди колись зайшов за черевиками. Розповідали з насолодою, як її колишній бігав до неї з квітами. А квіти ці були з їхньої дачі — троянди, які Оксана роками вирощувала: ніжно-рожеві, сонячно-жовті, білосніжні. Він вирвав їх із корінням, не шкодуючи.
Оксана шкодувала дівчину. Думає, що в хапку вдарила? Ну-ну. Богдан пошкодував грошей на букет, пошкодує і на сукню, і на туфлі. Хоча, дивлячись на його нову обраницку — високу, міцну, впевнену, — ставало зрозуміло: шкодувати її не варто. Богдан явно вибирав таку, щоб «цілий дитячий сад принесла». Що ж, нехай спробує.
Чи знала свекруха про роман сина? Перед Оксаною вона лаяла Богдана, але й їй дісталося:
— А я ж тобі що казала двадцять років тому? Завжди щось невпопад надінеш! Скільки я тобі гарних речей дарувала? Де вони? Ось тепер ходи сама!
Оксана пам’ятала ці «наряди» — величезні штани до колін, з начосом, у негарний квіточку. Богдан би втік ще раніше, побачивши її в такому.
Почався поділ майна. Богдан твердив: «Все моє!» Але суд поділив все навпіл. Оксані дісталася дача, Богдану — квартира. Тут встряла Надія Миколаївна, яка вже роки жила на дачі, здаючи свою квартиру за хороші гроші:
— Так, діточки, а мене і спитати ніхто не хоче? Оксана сюди начне приїжджати, хлопців приводити, а я куди?
— До себе додому, мамо, — буркнув Богдан.
— Оце ти мені доказчик! А твоя дівчина на роботу як добиратиметься? А ти зі своєю продавчинею в квартирі будеш святкувати?
У підсумку вирішили: Надія Миколаївна лишилася на дачі, свою квартиру віддала синові, а Оксана зберегла їхнє з Богданом житло. Але ледь вона зітхнула з полегшенням, як навалилася нова біда: суд поділив не лише майно, а й борги. Тепер Оксана виплачувала половину кредиту Богдана. За «красиве життя» довелося платити.
Ось чому вона пленталася на автобусну зупинку. Автобуси у Вишневому ходили рідко, раз на тиждень. Усі на машинах, а в транспорті — лише бабусі, які знали одна одну все життя. Вони базікали, скаржилися на пенсії, ціни, обговорювали новини. Оксана мовчала, дивлячись у вікно. Їхати випрошувати овочі на власній дачі було принизливо.
Кожну грядку вона доглядала, пуКоли Оксана зайшла у двір, вона побачила, як Надія Миколаївна, схвильована та радісна, показувала робітникам, де копати новий погріб, і в її голосі лунало щось таке, від чого в душі стало легко.
