У ха́ті знову тихо — нічого не робиш…
— Мамо, підемо грати у машинки, ти ж обіцяла… — знову попросив п’ятирічний Андрійко, заглянувши у кухню.
Оксана спершу подивилася на сина, потім перевела погляд на гору брудної посуду та курку, що терпляче чекала своєї черги на дошці. Знову подивилася на хлопчика — він теж пильно дивився на неї, чекаючи відповіді на свою незрозумілу то чи прохання, то чи запитання.
— Андрійку, почекай трішечки, мама скоро буде, добре? — проговорила вона тихо, мабуть, тому що сама не дуже вірила, що це заповітне «скоро» колись настане.
— Знову так! Ти завжди так кажеш, а потім не приходиш! Я не хочу грати сам! Не хочу! — закричав син і побіг у кімнату.
Від криків брата прокинулася маленька Марійка й одразу ж сповістила про це голосним плачем. Оксана сіла на стілець, схопилася за голову, ніби хотіла затулити вуха. На мить заплющила очі.
…Дітей вона завжди хотіла й любила їх безумно. Але зараз із задоволенням опинилася б десь сама, де немає цього вічного прибирання, готування, підгузків, логопеда, прогулянок, вечірнього купання, вечері, казки на ніч…
Звісно, багато жінок живуть так само, але ж у більшості є батьки, що допомагають, чоловіки підхоплюють. У Оксани — інакше. Її батьки за тисячу кілометрів, свекруха працює й займається собою — поки не до онуків. А чоловік, Тарас, приходить із роботи зазвичай тоді, коли діти вже лягають спати. Пообідає, сяде за комп’ютер чи телевізор. Допомоги від нього — нуль. А останнім часом відносини між ними стали напруженими, болючими…
— Ма-а-ам… — почувся протяжний голос півторарічної Марійки.
— Іду, донечко, іду! — відгукнулася Оксана й побігла до дитячої.
Возилася з дітьми, трішки прибрала. Після обіду в Андрійка заняття з логопедом. Поки він займався, вона з донечкою гуляла на дитячому майданчику.
Додому повернулися вже ближче до вечора. Оксана викупала дітей, нагодувала вечерею. Сама не їла — лише чаю швидко випила. Потім прибрала посуд, глянула на курку й винесла вирок: «Не встигну». Щоб нагодувати чоловіка, вирішила зварити вареники.
Тарас прийшов трохи перед дев’ятою. Оксана вже звикла, що чоловік частіше повертається не в гуморі.
— Я вдома! Чому ніхто не зустрічає? — гукнув із коридору.
— Тарасе, не кричи, будь ласка, я Марійку вже поклала спати, — говорила вона лагідно, щоб не провокувати.
— Ось тобі й «вітаю вдома»! Приходжу, а тут — тиша! — буркнув він і пішов умиватися.
Оксана накрила на стіл — поставила вареники, окремо зелень і сметану. Закип’ятила чайник, нарізала хліб.
— Оксанко, ти що, вареники по акції купила й тепер я їх їстиму, поки не скінчаться?! — з їдкотою запитав Тарас.
— Тарасе, давай сьогодні ще раз вареники, а завтра, як обіцяла, запічу курку, — винувато відповіла вона.
— Сьогодні останній раз. Завтра — ні в якому разі! У понеділок їли ці вареники, і сьогодні те саме! — обурився він і взявся за вечерю.
Навіть не спитав, чи їла вона що-небудь за день. Здавалося, останнім часом вона його взагалі не цікавить.
— Тарасе, відірвись на хвилинку від телефону. Розкажи, як на роботі?
— Та що там на роботі — як завжди. Я втомився, а ти хочеш, щоб я вдома про це ж говорив! — відрізав він і знову втопився в екрані.
— Ну тоді смачного, я піду перевірю дітей.
— Іди, — сухо кинув він.
Оксана поклала дітей спати, вимкнула світло й повернулася на кухню.
— Я спати, — кинув Тарас і, не відриваючи очей від телефону, вийшов.
— На добраніч, — тихо промовила вона в порожнечу…
А були часи, коли він цілував її на ніч, першим бажав солодких снів. Бувало, вони по вечорах, поклавши сина, довго розмовляли про всяке… Разом пили духмяний чай. Потім йшли у спальню, вмикали фільм.
Ці теплі, ніжні стосунки Оксана вже почала забувати. Останнім часом із ними щось не те коїлося. Тарас був увесь у роботі, у якихось справах, куди їй ходу не було.
Сама ж вона після народження доньки страшенно втомлювалася. Спочатку сподівалася, що Андрійка візьмуть до садочка. Але у логопедичній групі місць не було, тому вирішили залишити хлопчика вдома та водити до логопеда окремо.
Оксана важко зітхнула, глянула на годинник. Пів на одинадцяту! Треба швидше прибрати посуд, помитися й лягати.
У спальню вона зайшла вже о пів на дванадцяту. Тарас, звісно, спав. На його телефоні пролунала смс.
«Хто це так пізно пише?» — подумала вона, але не приділила уваги, спиІ хоч у серці ще довго лишався біль, Оксана зрозуміла — найважче вже позаду, а попереду її чекають нові, світліші дні.
