Олег довго сидів, дивлячись на телефон. Відкладав, як завжди. Нарешті, глибоко зітхнувши, він натиснув кнопку виклику. Один гудок, другий… «Ні, не можу», — лаючи себе за боягузтво, він уже хотів скинути, коли раптом у трубці почув Ярчиків голос:
— Привіт, ледачий! Куди пропав?
— Привіт. Так, справами закрутився…
— Усе гаразд? Допомога потрібна? — одразу відреагував друг.
— Ні, усе норм. У вас як?
— Та теж нічого. Ось тільки Оленка мене турбує. Закохалася, уявиш? То реве, то танцює. То вдома не вигониш, то пізно повертається. І головне — мовчить, як партизан. А ти, як і раніше, не одружений?
Олег ковтнув, ніби перед стрибком у воду з десятиметрового висту. Ось він, той слизький момент.
— Ні, але збираюся, — промовив раптом осиплим голосом.
— Невже знайшлася та, що зуміла зламати холостяка? Давно пора, друже. На весілля не забудь запросити, ображусь, якщо замуруєш.
— Обов’язково. Без вас ніяк.
— До нас не плануєш?
Олег чекав цього питання. Все, назад дороги немає.
— Та я, власне, вже тут, приїхав.
— Як?! То чого мовчиш, ледачий?! У готелі зупинився? Марійка образиться. Коли завітаєш?
— Гей, повільніше! Не встигаю за твоїми питаннями, — засміявся Олег. — Зайду якось.
Насправді він приїхав півроку тому. Але другу не обов’язково це знати. Купував квартиру, облаштовував, шукав рободу, та ще й батько хворів. А головне — через Олену не наважувався раніше з’явитися.
— Ніяких «якось». Чуєш? Знаю я тебе. Зараз же до нас, — загорівся Ярчик.
— Сьогодні вже пізно. Завтра, — пообіцяв Олег.
— Дивись, завтра чекаємо. Піду Марійку потішу.
Ось так, перший крок зроблений. Ех, знав би Ярчик, якого кабана він їм із Марійкою підкинув, не радів би так. Олена могла б пишатися ним. А він поводиться, як боягуз, що боїться знайомитися з батьками своєї коханої. «А Олена молодець, не розкололася. Це ж треба, я її тримав на руках новонародженою, а тепер хочу на ній одружитися».
Але про все по порядку…
***
Дружба їхня почалася ще з першого курсу — Ярчик, Олег і Марійка. Обоє закохалися в гарну та розумну дівчину. Вона подобалася багатьом, але ніхто не витримував конкуренції з Ярчиком та Олегом. Через неї вони й посварилися, ніхто не хотів поступатися. Якщо Марійка й здогадувалася про бурю в їхніх серцях, то робила вигляд, що нічого не помічає, ставилася до обох однаково й, треба віддати їй належне, не користувалася своєю владою.
Хлопці зводили один одного з розуму, мало не дійшло до бійки. Потім домовилися: якщо дівчина обере когось із них або взагалі іншого, другий не заважатиме. І все ж кожен намагався перетягнути її увагу на себе. Але Марійка нікого не виділяла. Залишалося тільки чекати.
Наприкінці третього курсу вона раптом почала більше часу проводити з Олегом. Він роздувався від гордості. А Ярчик зходив з розуму від кохання й розпачу, але угода — це угода. Відійшов настільки, що навіть перестав ходити на заняття, лише б не бачити їх разом.
Олег купив пляшку горілки і прийшов до друга. Весь вечір пили й розмовляли. Наприкінці Олег зрозумів, що не кохає Марійку так, як Ярчик. Той справді не міг без неї жити.
Вирішив питання просто — вдав, що захопився іншою. Марійка, звісно, заревнувала, влаштувала скандал, плакала, звинувачувала його у зраді. І, як і розрахував Олег, знайшла розраду поруч із Ярчиком.
А той так самовіддано її кохав, що незабаром вона відповіла йому щирим почуттям. Олег, звісно, ревнував, кохання не минуло одразу, але він розумів: з Ярчиком Марійка буде щасливішою. І ніколи не шкодував про свій вчинок. Ні Ярчик, ні Марійка так і не здогадалися, яку роль він зіграв у їхньому спільному щасті.
Одружилися вони одразу після інституту. Олег був свідком на їхньому весіллі. Через дев’ять місяців Марійка народила доньку. Друзі разом приїхали до пологового будинку зустрічати її з малям. Обоє щасливі, з квітами. Акушерка навіть завагалася, кому вручати оАкушерка нарешті поклала малечу в руки Олега, і він, дивлячись на цю крихітну дитину з трояндовими губками, зрозумів, що його серце назавжди належить не тільки Олені, але й цьому новому маленькому чуду, яке стало їхнім спільним щастям.
