Оля прокинулася. Годинник на стіні показував пів на восьму ранку. Поряд висіло фото чоловіка з траурною стрічкою в кутку. Так починався кожен її ранок. Вона дивилася на годинник і одразу переводила погляд на чоловіка, що посміхався з фотокартки. Або навпаки. «Привіт. Доброго ранку, кохана!» Так він казав щоранку. Тільки вже не міг поцілувати, як колись.
***
Через девʼять днів, перед відʼїздом, донька зняла траурну стрічку з портрета. Вранці Оля прокинулася, побачила рамку без стрічки і подумала, що смерть чоловіка їй наснилася.
Вона вийшла до кухні, де донька пекла млинці.
— Тато вже пішов на роботу? — спитала вона.
Донька різко обернулася і з подивом подивилася на неї.
— Мам, ти мене лякаєш. По-перше, сьогодні субота, а по-друге… Тата вчора поховали. Ти що, не памʼятаєш?
Оля важко сіла на стілець.
— Ти стрічку з портрета зняла? Я подумала…
Вона розплакалася. Горе з новою силою навалилося, придавило, ніби камʼяною плитою. Донька підійшла, присіла перед нею навпоч— Мамочко, пробач, я зараз поверну стрічку, просто не подумала… — промовила донька, і Оля відчула, як ще одна маленька частинка її світу повернулася на місце, але рана в душі так і залишилась відкритою.
