Надійка часто навідувалася до мене, хоч і була на двадцять років молодшою – годилася мені в дочки. Ми прикипіли одна до одної душею. Надійка виросла сиротою. Батьків не стало, коли їй було всього лиш п’ятнадцять. З того часу я для неї була і мамою, і сестрою, і найкращою порадницею.
Правда, і самій на той час не було легко. Адже з чоловіком розійшлася, коли син Юрко пішов у школу. Навчилася давати раду сама. І Надійці наскільки могла допомагала.
Юрій закінчив школу і вступив до університету. Згодом знайшов непогану роботу і залишився в Києві. Зрідка надзвонював, раз у два місяці навідувався, зсилаючись на те, що зайнятий. Я не могла його заставити приділяти мені більше уваги. Хоч на цей час вона мені була конче потрібна, адже роки вже були немолоді. А син сам не здогадувався, а може, й не хотів брати обов’язки, щоб опікуватися мною.
Так я переключилася на Надійку, яка тепер для мене була єдиною допомогою: ліки принесе, хліб і молоко купить, хату пропилососить, пиріг спече – завжди поділиться. Коли треба, посидить зі мною, поспілкується, заспокоїть. Тепер вона моя єдина опора.
Минулого тижня Юрко зателефонував, що одружується. Влітку, тобто за місяць, приїдуть до мене в гості. Я рада, звичайно, за нього. Син все-таки мій, моя кровинка. Водночас на серці так щемно, що я для нього стала наче чужа. Кожне моє прохання сприймає як докір. Бо насправді забув за мене. Зовсім забув.
А Надійка не оминала мого подвір’я. Завжди знаходила хвилю, щоб заглянути і чимось пригостити. Бодай добрим словом.
За місяць навідався син з Вікою. Так звали мою невістку. Покрутилися, повертілися день-два і знову чкурнули до Києва. Бач, їм тут сумно і зайнятися нічим. Син навіть не запитав, чи треба, може, мені щось допомогти. Он замок на дверях розвалився, і кран почав протікати. Потрібна чоловіча рука, дуже потрібна… А він мовчки одягнувся і поїхав, з порога кинувши: «Ма, буде час – приїду!».
Звісно, таке прощання мене вдарило, наче струмом. Я обтерла мовчки сльозу і зрозуміла, що лиш на Надійку тепер можу розраховувати. Тому, не довго думаючи, взяла документи і пішла до нотаріуса. Так свою хату переписала на Надійку.
За тиждень після того зателефонував Юрій і почав ледь не зрікатися мене за те, що я так вчинила, не порадилася з ним і таке інше. Я мовчки вислухала докори і поставила трубку.
Хтось все-таки доніс йому про перепис хати. Ну й хай! Це по суті нічого не змінює у моїй ситуації. Адже Надійка для мене стала ближчою як рідний син. І хата он у неї майже розвалюється, перекривати треба. Сама точно не дасть ради. А так у разі чогось може перейти жити до мене.
Люди, правда, мене трохи судять. Як це я, мовляв, переписала житло на чужу дитину, наче в мене рідної нема. Я мовчу у відповідь. Їм мене не зрозуміти. Я поступила так, як веліло моє серце. Зрештою, мені видніше, хто ближчий для мене. А людям язика не припнути. Все одно знайшли б привід когось у зубах носити. На цей раз перепало мені.
Як ви гадаєте, чи правильно я поступила, що переписала хату на Надійку?
