Мамо, що ти сказала моїй дружині? Вона вже хотіла складати речі.
Я сказала їй правду. Сину, ти зрозумій, вона тобі не пара, Марічка була б набагато кращою для тебе.
Яка Марічка? Що ти собі вигадала?..
Завжди памятаю, як мій син народився це була перша моя дитина, золоте моє щастя. Я ростила його одна, чоловік вічно їздив у відрядження то під Київ, то голова пропаде в Донецьку. Не легко було. Але я все життя старалася бути і матір’ю, і батьком. Навчилася міняти шину на велосипеді, грати у вуличний футбол, з солдатиками возитися аби тільки підтримати його. Мій син завжди це цінував. Для нього я була горою.
Коли син виріс та одружився, серце мені не давало спокою. Ніби вкрали частинку мене. Спочатку прийняти невістку було важко. Я ж то знала: не любить вона мого хлопця справжньою любовю. За домівкою не стежить, господиня нікудишня щось там кебабами годує, а тарілки засохлі в раковині лежать по кілька днів.
А мені хотілося бути поруч, як раніше турбуватися про нього. Я раз на тиждень забирала білизну з їхньої квартири на вулиці Коперника, носила додому, прала у літній порошок, сушила, акуратно все прасувала і тихенько ставила в шафу. Ключ від квартири я мала, син ще минулого року дав: “Мамо, на всяк випадок”. Я й не турбувала нікого: жінки вдома не було, а мій хлопець у справах.
Я знала: він на роботі й на навчанні, часу нема ні на що. Та невістка й через три роки подружнього життя не навчилась не лише гладишити сорочки, а й шкарпетки його не прати. Я ніколи не хотіла йому зла допомагати, а що ще матері треба?
Ой, скільки разів доводилося розпускати светр, який я звязала йому до іменин, коли побачила, що невістка випрала його в окропі і повісила сушити на мотузку через балкон весь розтягнувся, покотився. А вона ж не знала, що шерсть не терпить кипятку. Мені простіше було все зробити самій, ніж виправляти після неї.
А невістка свариться, мовляв, чого я лізу в їхнє життя: Навчіть свого сина бути самостійним!. Чого ж я його кину в безлад і бруд, га? Я знала: вона звикла жити у хаосі, без ладу, а я хочу для свого сина іншого. Люблю його, дбаю про нього.
Чоловік мій, як бувало заїде додому з Карачівки, сварить мене: Людмила, ну перестань лізти! Роман уже дорослий, обрав собі Марту хай живе з нею, як хоче!. А я ночами не можу спати, думаю: “Мій хлопчик сам все це тягне, а Марта лежить на канапі й дивиться свої серіали замість допомагати!”
Одного ранку, коли вони були на роботі, я зібрала всю їхню білизну, навіть декілька речей невістки, бо вже пропахли, і якщо не попрати новий непорядок у шафі. Чоловіка одправила до сусіда на гуморески, щоб не заважав, а сама взялася до праці. Після прання ще дві ковдри попрала, все висушила, попрасувала, зібрала в мішок, такий чималий, й рушила до Романа.
Добре, що живе недалеко, на вулиці Франка, але ж четвертий поверх без ліфта! Цього дня в підїзді трапився ремонт. Мої ноги вже не ті, ледве піднялася. Сльози на очах: “Ромчику, як же ти там, у бруді…” Плакала і ледве йшла вверх.
Дійшла, як завжди відкрила своїм ключем тихенько двері, щоб не збурити сусідського песика, бо як почує грюк верещить на весь підїзд. Здивувалася: незнайоме жіноче взуття. Заходжу до кімнати, біля спальні бачу чоловічі штани думаю, знову впали, схопила їх, щоб попрасувати на завтра.
І тут чую. Зі спальні чиїсь стогони. Підіймаю очі, а там… бачу сина у ліжку з темноволосою жінкою. Дружина його була рудоволосою, а ця чорнява.
Скамяніла. А Ромчик побачив мене і кричить:
Мамо, вийди геть! Ну скільки можна? Не даєш мені дихнути!
Я сердито прикрила двері й кажу:
Вийди, треба поговорити!
Він незабаром виходить на кухню, у своїм улюбленім халаті, що я йому на останнє свято купувала.
Мамо, що ти вдома робиш? Як ти зайшла?
Ти ж, синочку, сам мені ключ дав щоб могла зайти, коли треба.
Ну але про гостей мали б попередити…
Я ж тобі попрати білизну обіцяла!..
Я думав, ти завтра зайдеш!
А це Марта волосся фарбувала? обережно питаю.
Ні, мамо, це не Марта, це інша дівчина…
Ти зраджуєш?
Ти мені цього не пробачиш.
Нічого, сину… Вибір лиш за тобою.
Він тихо каже:
Мені Марічка подобається більше, чесно. Марта карєристка, по хаті не стежить. А ця от Марічка щира, обід зварила, скрізь прибрала, усе для чоловіка. Та все одно з Мартою залишуся, це дурниця якась…
Як вирішиш, синку, відповідаю. Я тебе завжди підтримаю. Я речі випрала, твій улюблений порошок, усе складено. Більше не перейматимуся, якщо твоя обраниця знатиме, як тебе берегти.
Я вже бачила в хаті порядок, на плиті запах борщу, скрізь затишок. Думала: ось, віднайшов він собі гідну дівчину, а з Мартусею дороги вам розійдуться.
Минулого тижня зайшла я до місцевої крамниці на площі Ринок по хліб. Дивлюся Марта вибирає щось у кошику: авокадо, кефір, гречка, здорове харчування. Кажу:
О, Марто, на дієту? сміюся.
Доброго дня, Людмило Михайлівно. Так, ми з вашим сином зібралися влітку на морське узбережжя, хочемо виглядати гарно, каже недружелюбно.
Як це з моїм сином? Ви ж розійшлися вже!
Звідки це ви взяли?
Він же з Марічкою вже!
Якою Марічкою? Ми навіть не сварилися…
А я ж бачила Марічка приходила, кухню відмила, обід приготувала. Думала, ви вже розійшлися! Вибач, якщо не знала. Може, знайдеш собі когось, хто тобою гречкою вечерятиме, сказала я й усміхнулась.
Марта лишилась вражена, кинула кошик і вийшла гнівна. Я й не знала, що вона така запальна. Ще більше здивувалася, що син залишив Марічку заради Мартусі Гітлера в спідниці, як кажуть у нас.
За якийсь час дзвонить Роман:
Мамо, що ти наробила? Марта вже речі збирала!
Я сказала їй правду. Вона тобі не пара, Марічка інша справа…
Яка Марічка? Де взялась? Якого дива?
Я все бачила… Думала, ти вибрав її.
Та не було ніякої Марічки! І я ні з ким не розходився! Не дзвони більше, ми замок змінимо. Все, забудь про мене для тебе мене більше не існує…
І ось, вже пройшло багато літ. А я так і досі думаю про свого сина. Все життя хотіла йому тільки добра, та, мабуть, перегнула палку. Залишились тільки ті спогади, мов осінній лист на лаві старої львівської вулиці…
