З подругою Надія Петрівна зустрічалася не часто та коли все ж вдавалося прийти на запрошення, старалася затриматися якомога довше, бо не хотіла повертатися додому.
-А що мене так чекає, Валю? Одне й те ж. Син цілими днями сидить перед своїм комп’ютером, неможливо його звідти виманити ні тарілкою борщу, ні домашнім тортиком. Дочка тільки й знає, що свої очі малювати та нігті фарбувати. Кажу якось, щоб у кімнаті в себе прибрала, а вона мені заявляє, що це творчий безлад. А якщо мені щось не подобається, то щоб сама й прибирала.
-Навіть не знаю, чим зарадити. Просто ти така м’яка натура. Вони б у мене, як сpaні віники по квартирі гасали й усю роботу переробили – завелася Валентина. – Де ж це бачено, щоб рідної матері не слухати та ще й грубіянити.
-Був би живий їхній тато, Микола, вони б так себе не поводили.
-Ой, і не кажи. Інколи сама відчуваю, як сильно чоловічої руки в домі бракує.
-Може мені їх покинути, хай живуть як знають. Ну де ж це бачено, сину 20, дочці 24, а вони досі на моєму утриманні живуть. Переїду в село до матері. Вона вже сама не справляється. Буду допомагати…
-Ага, й ти думаєш, що це спрацює? Так вони ж твою квартиру обнесуть, продадуть звідти все що можна й не можна. Чого доброго лиха якогось накоять. Ні, навіть не думай їх залишати. Можеш для профілактики вигнати пожити на орендовану квартиру. Тоді швиденько і робота знайдеться й мамин борщ буде цінуватися.
-Як же це можна, рідних дітей та й на вулицю? – не могла второпати Надія Петрівна. – Я так не зможу.
-Кажу ж я тобі, що ти надто м’яка, а з ними по-іншому й не можна.
Подруги ще довго чаювали й думали гадали, як дітей на шлях істинний наставити. Можливо у вас є готові поради?
