В моїй родині є яскравий приклад того, що станеться, якщо не навчати дитину бути самостійною, незалежною дбати про власні базові потреби, такі як от зварити їсти, прибрати вдома та виконувати хоча б якусь роботу, щоб могти собі забезпечити життя.
Це мої двоюрідні дядько з тіткою і, відповідно, їхній син. В його хлопцям завжди все було. Батько весь час за кордоном на дуже хорошій роботі. Мама домогосподарка, яка з нього пилинки здавала.
І так було завжди. Тобто він не знав, що може бути по іншому. І це зрозуміло, адже він мало не з народження відчував таке ставлення до себе. Інших прикладів сімей він не дуже то й бачив. А якщо й бачив, то не вникав у ситуацію, як це робить більшість людей.
До одинадцятого класу мати з ним уроки сиділа робила, перевіряла, контролювала. Гуляти його ні з ким не пускали.
– А то ще залізе десь, чи з поганою компанією зв’яжеться. Нехай краще вдома буде, біля мене. Я спокійною можу бути, коли знаю, що він в безпеці.
Ось така була в неї відповідь на чужі коментарі. Але от ні до чого хорошого це не привело. Чому? Тому що хлопець цей не був пристосований взагалі. Він навіть чай заварювати не вмів. А про яєчню я навіть мовчу.
Ось так і вийшло, що батьки його віддали богу душі скоріше, ніж він міг собі подумати. Вони ж народила його доволі пізно, майже в сорок років. От і залишився хлопець в майже двадцять п’ять років сам, без роботи і без вмінь по догляду за собою. Все ж мама з татом раніше робили. А що тепер?
Зараз він вчиться жити та відкриває собі багато чого нового. Добре, що хоч освіту заочну отримав. Так би взагалі не зміг ніде нормально працювати.
Що ж. Я за цим всім слідкую, як за якимось серіалом. Що буде далі? Не знаю, але поки наче справляється, хоч і дуже невміло. Але радує, що він хоча б щось робить, а не йде лізти на шию до інших родичів.
