У мене є два дорослі сини — Володя та Василь. Володя — старший і живе з дружиною та сином у місті. А Василь живе з жінкою та двома дітьми в селі, недалеко від нас. Ми з чоловіком любимо і дітей, і своїх внуків однаково і хочемо, щоб усі жили дружньо. Але в житті якось все так просто не виходить.
Я помітила, що Володя дуже нахабно поводиться. Я майже кожного дня їжджу до міста, щоб бавити внука. В садок його віддавати не хочуть, бо він дуже хвороблива дитина, постійно приносить з садка якийсь вірус. Няню, чужі жінку, вже я не даю найняти. Я ще здорова, можу й сама впоратися з ним.
А в молодшого сина з дітьми справляється моя молодша невістка. Їй допомогти немає кому, бо батьки далеко, чоловіки наші на роботі, я з внуком в місті, а вона — зовсім сама.
Я один раз заїкнулася про те, що Володя міг би Павлика привозити до мене, в село. В нас веселіше, тут природа, курочки, кролики, сестрички його тут. Тим більше що у Володі є машина, йому не буде складно зранку завести сина і залишити мені його. Щоб я не їхала о 7 годині ранку, а потім пізно ввечері останнім автобусом верталася назад додому. Але Володя такий галас здійняв, а потім ще його Катя прибігла. Вони доказували мені, що в мене в хаті антисанітарія, що дитина в мене якусь заразу підчепить, я не догляну і Павлика хтось покусає, він з’їсть щось немите з грядки.
Я слухала ці крики, дивилася на сина й думала: “Ти, дурню, виріс в селі і дивися, ще не вмер від цього. В мене в хаті вода гаряча, ванна, кухня — все є.” Але діти категорично були проти, тому я закрила цю тему. Просто продовжила їздити до них.
Проте одного ранку до мене прибіг молодший син і сказав, що його Таня захворіла, її забрала швидка. Він запитав, чи можу я один день побути з внучками, поки він буде в лікарні. Я звісно ж погодилася, це було вперше, коли Василь мене про щось попросив.
Але я зовсім не уявляла собі, як відреагує Володя на це. Коли я йому подзвонила, пояснила, що в хаті нещастя і нехай він на один день привезе Павлика до мене, він так розізлився. Мовляв, хай брат з невісткою самі свої проблеми вирішують, а я повинна приїхати до них так, як і завжди. Він дуже обурювався, що ніби у Василя тут сусідок поряд немає, які б могли за дітьми приглянути. Аж мене змусили це робити. Я послухала його і кажу:
— Я вже близько року, день в день, їжджу до вас бавити одного внука. Я його годую, доглядаю, мию, переодягаю і вчу з ним букви. За цей час, я ще жодного разу не залишалася з дітьми Василя, при тому, що вони живуть за кілька кроків від мене. В них теж бувають проблеми, але вони зі всім справляються самі. Василь ще жодного разу мені не дорікнув, що я його дітям менше часу приділяю, ніж твоєму синові. Хоча вони такі ж мої внучки, як і твій Павлик. А ти смієш таке говорити? Я тобі пояснила, в лікарню дівчина потрапила, Василь біля неї. Привези внука до мене, я за ним пригляну! Але ж ні, у мене антисанітарія! Знаєш що, я не приїду. Катерині це теж передай. Геть сором втратили, невдячні!
Мене так це обурило! Мені так прикро стало за молодшого сина. Хай собі шукають іншу няньку, я не зобов’язана їм допомагати, я вже й так багато зробила. Досить вже.
Взяла дітей Василя до себе й чудово провела день, аж відпочила. Це не те, що на квартирі в чотирьох стінах сидіти. Ввечері прибіг Василь, запитав, чи не могла б я ще кілька днів з дітьми побути, бо Таня все ще в лікарні. І я з радістю погодилася.
А наступного дня подзвонив старший син і запитав, коли я приїду, бо його Катерина через нас мусила взяти вихідний, щоб з дитиною лишитися. Я їм сказала, що більше не приїду, хай привозять Павлика до мене. На цьому все.
Думаю, я правильно вчинила, бо вже геть на шию вилізли. Але це я сама дозволила, тому тепер таку ситуацію і маю.
