Олексій, син, зайшов до батька Івана в кухню, де пахло борщем і свіжим хлібом із села під Київським полем:
Подаю на розлучення. Надокучило! Моя дружина Одарка лінива, а я сам довго гриму. Скільки ще можна самотужки розбирати?
Прости мене, сину, відповів Іван, підморгнувши, ніби згадував стару приказку про «зайця в капусті».
За що?
За те, що не завжди був добрим до твоєї матері. Це моя провина, що в тобі зявився темний куток з думкою про розлучення
Що, не розлучатися?
Ні, не розлучайся Навіть не думай про це.
Терпіти до кінця днів?
Не треба терпіти Ти не її терпиш, а своє погане ставлення до неї. Змінишся сам зміниться все навколо.
Як змінитися?
Дивись на Одарку, як вчить Господь. Вона його дар для тебе. Твоя радість, помічниця, мати твоїх дітей, крихка посудина, яку Бог дав тобі в руки, щоб ти тримав ніжно, обережно, зберігав. Все інше дрібниці! Якщо сьогодні вона чогось не вміє навчиться, бо в Україні навіть козаки вчились новому. Ти й сам не все вмієш, що маєш робити Якщо щось не встигає покрий її слабкість своєю силою й любовю. Якщо чогось не знає, розкажи ввечері за чашкою чаю, ніжно обійнявши за плечі. Ваш шлях лише ваш. Ваша любов лише ваша. Той, хто «вставляє» тобі очі ненависті, ворог вашого дому.
Навіть якщо це твоя мати, твій брат Сергій або найкращий друг Михайло Не суди їх. Вибач. І кожному дай зрозуміти, що за свою дружину, за свою любов ти готовий, якщо треба, без роздумів померти, але нікому навіть поганим словом доторкнутися до сімї не дозволиш
Вас із мамою теж хотіли розлучити?
Ми й без «помічників» іноді сильно сварилися. Дурними були, гордими У вас інше життя. Вас від Бога ніхто не ганяє. Просіть у Нього мудрості. Поступайтеся одне одному Жалійте і потішайте одне одного Любов, якщо ти її не знаєш, зростає. Усю її велич, всю цінність ти побачиш лише в глибокій старості, коли ввечері ніжно обіймеш Одарку за плечі, і вам не буде потрібних слів.
Бонус
Олексій замовк. Уперше за довгий час він подивився на Одарку не як на проблему, а як на людину, що теж втомлюється, має слабкості, чекає тепла й підтримки. Йому стало соромно, що досі він бачив лише «недоліки», а не її очі, що колись світилися радістю поруч із ним.
Тієї ночі, повернувшись додому, він не сказав жодного докору. Просто підвівся, обійняв Одарку і тихо промовив:
Пробач, кохана. Я не бачив у тобі найцінніший дар мого життя.
Вона розгубилася, та в її очах спалахнув вогник той самий, що колись зєднав їхні серця. Не потрібно було багато слів. Лише тиша, дотик і відчуття, що вони все ще разом.
Бо справжня любов не зникає вона іноді засинає під шаром образ і щоденних турбот. Але якщо полити її увагою, терпінням і ніжністю, вона прокидається й стає ще сильнішою, ніж була спочатку.
