Мій син приходить до мене потай, щоб не засмучувати дружину… А я колись віддала йому все.
Я виховувала сина сама. Так склалося: чоловік, від якого завагітніла, не захотів ні штампа в паспорті, ні відповідальності. А коли народився Дениско, його батько скоро зник зовсім — спершу затримувався ночами, потім почав ходити на «зустрічі з друзями», а одного разу просто не повернувся. І все — залишилася я одна з немовлям на руках із пустотою в грудях, яку треба було загоювати не сльозами, а ділом.
Тоді мені допомогли батьки. Без мами й тата я б не впоралася. Тато возив вугілля, сам складав нам пічку, а мама варила борщі, годувала, колиска, ночами сиділа з малим, коли в мене вже не було сил. Ми вистояли. Я працювала в ательє, брала додаткову роботу, шила вдома. Все заради сина — щоб у нього було все, щоб не почувався обділеним.
Денис виріс гарним хлопцем — добрим, слухняним, усміхненим. І коли прийшов час йти до війська, я плакала вночі, боялася, що втрачу з ним зв’язок. Але через знайомих домовилися, щоб його направили до частини недалеко від нашого міста. Їздила до нього щотижня, а коли була можливість — командир відпускав його додому. Додому — до мене, під мою опіку.
Служба закінчилася, він вступив до університету. І ось тоді все змінилося. Він познайомився із дівчиною на ім’я Олеся. Я побачила її на святах — вродлива, висока, погляд із підозрою, поводилася так, ніби вже давно все про всіх знає. Денис світився біля неї, як хлопчисько. А вона — посміхалася так, як посміхаються не рідним, а стороннім.
Від першої зустрічі я відчула: вона не хоче мене в його житті. Ні мене, ні моєї мами, яка теж обожнювала онука. Олеся не чула моїх слів, коли я намагалася пояснити: я не суперниця їй. Я — його мати. А вона — його кохана. Це різні ролі. Але вона немов змагалася. І перемагала.
Перед весіллям я пішла на велике — віддала їм свою двокімнатну квартиру у Харкові. Не палац, але рідний кут, все своє, нажите, з любов’ю. Переїхала до мами, бо Денис казав: «Мамо, нам так буде легше». Я вірила. Думала — це нас зблизить.
Спочатку була подяка. А потім — капітальний ремонт. Олеся викинула всі речі, переклеїла шпалери, навіть світильники замінила. Жодної річі, що нагадувала б: тут жила його мати. Я мовчала — ну, молодь, нові правила. Хоч було боляче.
Через рік народилася Маринка. Моя перша онука. Я була така щаслива. Пам’ятаю, як привезла їм подарунки, дитячі ковдри, панчішки, стрічки… Та Олеся приймала це, мов обов’язкову данину, з натягнутою посмішкою, немов робила мені ласку, впускаючи за поріг. Спочатку вона пускала нас із мамою за розкладом — раз на тиждень, на годину. А потім і зовсім заявила:
— У вас вдома кішки, від вас шерсть. У Маринки може бути алергія. Не можемо вас пускати. Пробачте.
Так, у мами дві киці.
