Вже вкотре Іра стрічає біля супермаркету цю жінку. Вона простягає свою зашкарублу руку, випрошуючи милостиню. Очі опущені до низу. Одягнена в чисту одежу, місцями доволі поношену.
Цього разу Іра вийшла з дому швидше на кілька хвилин. Зі собою прихопила свіжу булочку. Коли проходила мимо старенької, простягнула здобу бабусі. Вона взяла і усміхнулася ледь-ледь куточками міцно стиснутих губ.
Тепер Іра ввела собі в норму перед походом на роботу вона обов’язково давала старенькій шматочок чогось поживного. Бабуся раділа, як дитина цукерці, що перепадає їй несподівано.
Врешті я її запитала, чому вона тут, де вона живе, де її рідні?
Старенька розповіла доволі не веселу історію. Син програв її хату в карти. Тепер у неї нема житла. І сина нема. Бо хто пустився берега і віддає власні речі за випивку, той вже не керує собою. Так от готовий і рідну матір на горілку виміняти. Ось вона жертва такої ситуації. І куди їй тепер податися?
Мені дуже жаль стало стареньку. Запросила ввечері безхатьку до себе. Подумала, що хати вона моєї з собою не забере. А їсти завжди щось знайдеться. Вистачить для неї і для мене.
Коли я про це розповіла бабусі, вона аж сплакнула від розчулення. А тоді розповіла, що я врятувала їй життя.
Коли опинилася на вулиці, то хотіла життя покінчити самогубством. Але коли я підійшла до неї подала їй милостиню, вона зрозуміла, що світ не без добрих людей. І перестала про такі дурниці думати. А тепер, коли я її готова навіть до власної домівки взяти, вона взагалі почала почувати себе людиною. Готова до кінця життя за моє здоров’я у церкві молитися і свічки ставити.
