-Синочку, чуєш, сину, візьми мене додому. Я дуже скучив, дуже. Вже рік, як не був вдома. А завтра Великдень. Не лишай мене тут самого. Усіх забрали, крім мене…
-Тату, а чим вам тут погано? Тут тепло, годують і лікар поряд у випадку чогось.
-Але додому дуже хочеться, Василю. Дуже! Там мене й стіни вилікують, а тут все-таки чужина, – і очі старого зволожилися.
-Гаразд, заберу. Тільки не сьогодні. До свят ще кілька днів, – заспокоїв батька Василь.
Дід жвавіше почав ходити кімнатою, заглядав у вікно, поглядаючи на плакучі верби, які ось-ось вкриються зеленою барвою. Йому так кортіло додому, щоб пройтися власним подвір’ям, торкнутися рукою розсохатої яблуні, присісти на лаві, підставляючи старечі плечі сонцю. Весна ж…
А ще треба сходити на цвинтар до дружини Олі. Давно вже в неї не був. Давно… Саме два роки минає, як відійшла в засвіти. Два болючі роки, які він провів у цій пропахлій ліками палаті, де панує сум і самотина. А ще тиша, яка наче давить на груди. Тиша до дзвону у вухах.
-Боженьку, молю тебе – лиш на кілька днів хочу повернутися додому. Може, востаннє. А зараз так мені важливо дихнути свіжого повітря, яким дихає весна, дихає власне обійстя. Вклякнути на могилі дружини, якій, либонь, також сумно без мене. Пройтися стежиною, що пролягає від будинку до саду. І все! На душі, мабуть, полегшає. Лиш би пережити ще тих кілька днів до приїзду сина.
Так, йому вже більше нічого не треба. Лиш би прихилитися в куточку до рідної стіни і ввібрати силу рідної домівки.
І в той момент він, дід Михайло, сильно закашлявся. Кашель розривав його груди, забираючи останні сили. Проте дід не здавався. Він не буде заважати родині. Він нікого не наражатиме на небезпеку. Так, він сидітиме далеко від усіх, затуляючи рота хустиною. Торкатиметься до всіх і всього лиш краєчком ока…
******
-Таню, чуєш, Таню, я привезу батька на Великдень додому. Він дуже просить, – мовив Василь до дружини.
-Ти що збожеволів? У нього ж туберкульоз!
-Але він незаразний. У нього закрита форма. Я бачився з його лікарем, – переконував дружину Василь.
-І не смій! Ти повірив тому лікареві. Повірив?! А що буде з нами ти думав? Лікарям аби побільше хворих, побільше грошей… Ти ще цього не второпав?
Таня розплакалася і ще довго вночі схлипувала в ліжку. Василь по всякому втішав дружину, пригортаючи її до себе та цілуючи мокре від сліз обличчя. Ні, він не привозитиме тата. Перебуде ці свята в притулку. Якось перебуде. А там – як Бог дасть! – вирішив для себе Василь.
*****
Ось і настала субота. Старий не відходив від вікна. Ось і вже верби розпустили свої перші листочки. Трава зовсім зазеленіла, наче хтось підлив зеленої фарби. Вже й обід. До вечора приїде Василь , – заспокоював сам себе Михайло. Можливо, пішов до Плащаниці в церкву або святити паску. А він ладен ще довго чекати, лиш би дочекатися тої миті, коли він знову ступить ногами по власному подвір’ї. Лиш би дочекатися…
День добігав до вечора. Сонце востаннє цього дня заглянуло в кімнату. Увійшла санітарка і поставила на стіл манну кашу, чай і шматок несвіжого хліба.
Михайлові не хотілося їсти. Щось наче стискало горлянку і не пропускало їжі. Він встав з-за столу і болісно глянув у вікно з надією побачити там Василя. Але, окрім застиглих у передвечір’ї дерев, там нікого не зогледів.
За годину навідалася знову санітарка, щоб забрати посуду.
-А ви чому до їжі навіть не торкнулися? – запитала і, наче прочитала думки старого, додала: «Усіх забрали додому, крім вас».
Михайло змовчав, лиш скупа сльоза скотилася його змарнілим сухорлявим лицем.
Сонце зблиснуло востаннє цього вечора і скрилося за обрієм. Михайла охопила страшенна туга. Перед очима постала Марія такою, як була жива. Старий опустився на ліжко, притулився до холодної подушки, але заснути не міг. Сон не йшов. У Михайла наче щось надірвалося в грудях і розлилося болем по всьому тілу, що не давало ні на мить склепити повіки.
*******
Зранечку Василь з Танею і сином, як годиться на Великдень, пішли в церкву. Опісля до них в гості прийшла родина, що також перешкодило Василеві поїхати до батька. «Христос Воскрес» – «Воістину Воскрес», – лунало за столом привітання.
Василь раптом відчув внутрішній непокій. Він вийшов на вулицю і йому пригадалося, як колись, ще у дитинстві, йому зробили операцію на апендицит. Була неділя. У лікарню нікого не пускали всередину. Він один лежав у палаті і дуже хотів, щоб хтось з ним був поряд. І раптом за вікном побачив свого тата. Батько по всякому намагався його розвеселити, ліпив з пластиліну різні кумедні іграшки. Така гра тривала до пізнього вечора. А зранку щойно Василь прокинувся знову побачив у вікні свого тата з такою щирою усмішкою на обличчі …
Після цих спогадів Василеві стало якось аж надто сумно. Знову згадав батька, але тепер уже в лікарні. Цей спогад не дав заснути йому вночі. Даремно його заспокоювала Таня, гладила спину, цілувала наче малого в лоб, проте це не приносило бажаного спокою.
Ранесенько Василь все-таки вирушив до лікарні. Дружина поставила у торбу окраєць паски і шинку, кілька крашанок і цукерки.
Ось і палата, в якій він кілька днів тому бачився з батьком. Рвучко відчинив двері і його зустріла тиша і пусте, без матраца, ліжко. Гарячі думки обпікали його мозок. Він подався в ординаторську, де зустрівся очима з медсестрою:
-Прийміть мої співчуття. Ваш батько вчора пережив інсульт. Ми зробили все можливе, щоб врятувати його. Але…
Василь не чув далі її слів. Спазми болю стиснули його горло. Він зрозумів, що приїхав до батька надто пізно.
