Ось переказана історія, адаптована до української культури:
Як же Олесь її любив. З розуму збирався, стояв під вікнами пізніми вечорами, тішився, якщо вдавалося побачити її постать. Вона здавалася йому недосяжною та загадковою. Його зворушувала її тендітність, бліда тонка шкіра, крізь яку просвічували блакитнуваті ниточки судин. І він захлинався від ніжності.
На шкільній новорічній вечірці Олесь запросив її на танець. Соломія була нижчою за нього, танцювати було незручно. Дрібна тремтіння пройшла його тілом, чоло вкрилося потом, а вологі долоні на її талії палали. Він не міг вгамувати хвилювання і горів від сорому, розуміючи, що вона це відчуває. Коли музика стихла, Олесь відійшов і нарешті зміг зітхнути.
Його дивувало, чому інші хлопці не закохані в неї.
Наприклад, Андрійкові подобалася огрядна Мар’янка з довгими міцними ногами. Коли та бігала на стадіоні під час фізкультури, височіючи над іншими дівчатами, її хвіст, зав’язаний високо, гойдався як маятник.
А для Олеся ідеалом жіночої краси була тендітна Соломія. Вона була його нав’язливою мрією, примарою, хворобою. Мати Олеся не поділяла його захоплення. Симпатична, та якась квола. Вона поділилася з батьком своїми побоюваннями.
— Треба щось робити. Відверни його від цієї худорлявки. Не пара вона йому. Незрозуміло, що у неї в голові. Така неземна, мов крихта. Яка з неї дружина? Ім’я теж якесь не нашого краю. Умови його поїхати вчитися в інше місто, скажімо, до Львова. Аби подалі від неї.
Батько підтримав, поговорив із сином по-чоловічому. Сказав, що у Львові більше можливостей, що після престижного інституту на нього чекає велике майбутнє. Що вони готові платити за навчання, якщо не вступить на бюджет. І Олесь погодився.
Над ліжком у гуртожитку повісив фотографію Соломії, збільшену зі шкільного знімка. Але вона залишилася вдома, а Олесь був молодий. Набирався досвіду, зустрічався з дівчатами, а образ тендітної однокласниці зберігав у пам’яті та в снах.
Потім він зустрів Олену. Від її дотиків його не трусило, голова залишалася ясною. Вони розуміли одне одного без слів. З нею було легко та надійно. А образ Соломії відійшов на задній план.
Після інституту Олесь одружився з Оленою і залишився у Львові. Мати раділа вибору сина. Краще вже все, ніж ця незрозуміла Соломія.
Через рік у них із Оленою народилася донечка Марійка. Від любові до неї Олесь збирався з розуму. Варто було їй чхнути, як він готовий був підняти на ноги всю львівську медицину. А Соломія залишилася мрією зі шкільної юності.
— Батька поклали в лікарню. Операція. Приїжджай, — одного разу подзвонила мати.
Марійка застудилася, тому Олена із донечкою залишилися вдома. Та й не до них було там. Олесь взяв відпустку за свій рахунок і поїхав один.
Львів провожав його дощовими бризками, а рідне місто зустріло сонячною погодою та золотим листопадом. Батько брав себе в руки, не піддавався паніці.
Операція пройшла успішно. Мати цілими днями чергувала біля ліжка, і Олеся залишили самого. Небезпека минула, можна було повертатися додому, до своїх дівчат, як він називав дружину та доньку.
Із лікарні Олесь ішов пішки. Спішити не було чого. Страх за батька відпустив, настрій покращився. Крокував, шелестів під ногами жовтим листям, вдихав осіннє повітря.
Попереду зупинилася молода жінка. Нахилилася до дитини у візочку, щось поправила. Серце радісно єкнуло, впізнало її швидше за розум.
— Привіт, — сказав він, підійшовши.
Соломія випросталася, впізнала його, посміхнулася. Олесь розглядав знайоме вузьке обличчя з тонкою шкірою, крізь яку просвічували судини, той самий відчужений сумний погляд.
— Здоров. До батьків приїхав? У відпустці? — запитала вона.
— Батько в лікарні, операцію зробили.
— Щось серйозне? — У її очах з’явилася тривога.
— Вже все добре. А ти як? Це твоя? — він кивнув на візок.
— Моя. — За її тоном Олесь одразу зрозумів, що вона не одружена.
Йому стало так шкода її, що захотілося взяти її обличчя в долоні і поцілувати прямо тут, на вулиці. Він провів її додому, розпитував про однокласників. Розповів про себе, не чекаючи її запитань. Допоміг занести візок у під’їзд. Соломія жила все там же. Батьки віддали їй квартиру й переїхали в село, де стояв їхній будинок.
— Заходь якось, — сказала вона на прощання.
Олесь подумав, що міг би зайти зараз, але промовчав. Як і колись, вона була для нього недосяжною. Не міг просто так попроситися до неї на чай.
Вранці вони з мамою знову поїхали в лікарню. БатьОлесь подивився на Соломію, на її бліде обличчя з тією самою блакитною жилкою, усміхнувся і пішов, розуміючи, що ця мрія залишиться у минулому, а його серце вже належить іншим.
