Синя панчоха
Надюню, підміни мене завтра, будь ласка! У свекрухи день народження. Треба привітати…
Та ж ви недавно її з іменинами вітали? Надійка підняла очі від коробки з формулярами.
Надя! До чого ти причепилась? То були іменини, а це день народження! Мені треба, розумієш? А тобі що важко? Ні дітей, ні чоловіка! Одна, як билина… Ой… Вибач! Я не хотіла…
Ірина ляснула себе по губах, та було вже пізно. Надя відвернулась, кивнула наостанок і тихо вийшла з читальної зали.
Ну й вийшло некрасиво… Ірина знизала плечима й лукаво поглянула на Любу.
З Любою такі жарти не проходили. Любаша одразу поставила б на місце. Незважаючи на те, що бібліотекарка! Вона вважала, що культурна людина може й повинна постояти за себе. Надя від тих суджень аж сахалася, а Ірина сміялася до сліз.
Ось бачиш, Люба з яскравої книжки живий доказ, що не всі бібліотекарки «сині панчохи», як ти, Надю! Подивись на мене чи на Любку. Ось як треба жити! А ти що? Туди-сюди, від бібліотеки додому. Шарфики, котики… Стара діва! Пробач за прямоту, та хто ж тебе ще на шлях істинний спрямує? Чому ти така? Адже, якщо придивитися дівка гарна! Кров з молоком! Тільки ось подивишся й сумно… Ну скажи, Любонько?
Люба зазвичай шипіла на Ірину й обривала такі балачки:
Досить! Навіщо себе за приклад ставиш? Романів у тебе було більше, ніж у сороки синіх стрічок! Що хорошого? Живеш із Вадимом то він тебе лає, то блукає десь. А ти все намагаєшся всіх учити жити!
А в мене хоча б чоловік є! І діти! А в Наді що? Черговий котяра? Скоро з дому виженуть її. І буде жити в бібліотеці! Надю, а що тобі хоч би для себе не народити? Добре без чоловіка. У тебе ж батьки залишили щось. Підняла б і сама. Не одна була б.
Після таких тирад Люба не стримувалась у висловах, а Ірина хутко втікала, посилаючись на термінові справи. Надя ж іде в куток читальної зали, ховає сльози.
За що їй все це? Хіба винна, що життя так склалося? Батьки хворіли спочатку батько, потім і мама. Майже пятнадцять років ночі без сну, догляди, пелюшки… Яке особисте життя? Хто таке витримає? Та й бажаючих не було… Надя дивилась у дзеркало й розуміла не красуня, але й не потвора. Така собі сіра миша. Карі очі, правильний носик, туга коса, яку зрізала після смерті мами, залишила коротку стрижку. Зручно і все.
Такою вона й була Надя… Звичайна жінка без шкідливих звичок і особливих перспектив.
До того й не прагнула. Подивиться на подруг і лякається які трагедії в інших сімях!
Он хоча б Ірина. Так, заміжня, але чого вартувало? Весь наш містечко Ромни знає: у чоловіка друга сімя. Пристрасті, як на Широкій, киплять. Сваряться, миряться, розходяться і це все на очах у людей. Ірина каже: люди й так побалакають, хай бачать усе як є! Вона законна дружина, і цим пишається.
Надю така життєва позиція дивувала. Нащо тратити роки на сварки й примирення? Де ж повага до себе? Де гордість, зрештою? Хоча книжкові істини мало дотичні до життя, й вона це добре розуміла. Гордитися не той час. Коли пару вилл, багатий дядько й зарплата це одне, а коли двоє дітей і хвора мама тут не до гордості… Ірину Надя не засуджувала намагалася зрозуміти. Чи виходило не дуже, але вже не боліло, й Іринині слова не чіпляли так глибоко. Хочеш учити хай собі!
Головне, якщо щось трапиться Ірина завжди підстрахує. Медицині навчилась, поки доглядала маму уколи, крапельниці сама ставить. Як мама занедужала, Ірина мовчки прийшла і все зробила, і надалі раз на квартал приходила за потребою. І все безкоштовно.
Ви ще й гроші пропонуєте? сміялася Ірина, коли Надя тихцем давала купюру. Приховай! Не стидно тобі? Я ж сусідка! Тут дверми грюкнув і вже поруч.
Надя з горя плакала, вибачалася і намагалась якось віддячити: діти Ірини ходили у вязаних Надею шапках, шарфиках. А рукавички зі снігурями донька берегла для свят.
Такі гарні! Я боюсь загубити!
Ірина ж, роздивившись обнову, замислилася, а потім порадила Наді відкрити інтернет-магазин:
Заберуть із руками! Тільки но таку красу треба популяризувати!
Надя спершу трохи вагалася, а потім відкинула думку:
Я багато не встигну. У мене ж все зроблено вручну й в одному екземплярі.
Поклич наших бабусь! Он яка компанія щовечора під підїздом! Хай займаються! І їм додаток до пенсії, і тобі користь.
Дивно, але справа пішла. В Ірини явно підприємницька жилка сайт запрацював, перші замовлення пішли. Грошей багато не було, зате Надя відчула фінансову легкість. Бабусі задоволені. Тепер вечорами лавочка під підїздом нагадувала творчу майстерню, а Надя з Ірою й Любою обговорювали майбутні моделі.
Подивись! Це з останнього показу мод. Тітка Валя он днями таку серветку мені показувала!
І Надя бралася за роботу. Два тижні і вже Ірина у новій спідниці, а на сайті свіжий товар.
Великі гроші така справа не давала, але Надя вперше відчула себе наче «бізнес-леді». Хоч щось, а може!
Люба іноді сміялася з тієї метушні, але радила чи навіть допомагала ділом. Вона вміла плести дивовижне мереживо, та часу бракувало на таке заняття. «Бабуся навчила в житті знадобиться», казала.
Роботи Люби найцінніші у Надиному магазині, і Ірина мовчки погоджувалась, коли Люба сідала з голкою біля вікна в читальній залі, залишивши роботу подругам. Всі знали: то для Люби важлива підмога.
Чоловік Люби зник одразу після народження близнюків. Творча натура усе себе шукав, але не знайшов. Люба зробила усе, аби його пошуки стали успішними, але марно. На той час була лише донька, яка називала батька то «дядьком». І Люба спочатку мовчала, соромлячись, а потім вже не стрималась «А що ти для неї зробив?».
Може, це вплинуло, а може нова вагітність, але Павло лишив її одразу, як дізнався про близнюків. Та Люба не побивалася. Робота була, батьки в селі допомагали продуктами й добрим словом. Забула, що таке відпустка не в селі. Дітей треба було годувати.
А діти то була її гордість. Надя дивилася на них і думала: може, й їй спробувати, як радить Ірина, але боялася. Лячно було залишитися одній в цьому світі. Родини нема, тільки подруги, а вони зі своїми турботами. Якщо з нею щось станеться… Дитбудинок? Інтернат? За що таке дитині? Лише через те, що мама не знала, куди себе подіти? Ні! Краще котики й шарфики. Відповідальність це серйозно.
Надя й гадки не мала, що весь «кагал» на чолі з Іриною вже перебрав усіх кандидатів у чоловіки. На той дефіцит чоловіків у Ромнах кандидатів не вистачало, тому «жіноча рада» мовчала не хвилювали Надю марно. Лише Ірина часом говорила зайве, а потім картала себе за довгий язик.
Та доля підкинула сюрприз. Кандидат знайшовся зовсім неочікувано. Ірина, бабусі й Надя і не уявляли, якою буде розвязка.
Того вечора Надя, концентруючись на формулюваннях для сайту, верталась додому. Піднімаючись сходами, раптом завмерла.
Допоможіть…
Ледь чутний голос зливався з вечірнім гомоном. Хлопці пробігли, Надя кинула їм услід докір, та прислухалась знову.
Допоможіть…
Тепер уже сумнівів не було. Хтось благав про допомогу.
Будинок був старий, мешканці пенсіонери. Декого більше не було. Ті, що залишилися, входили у Надин гурток майстринь. А Зінаїда Петрівна, колишня вчителька математики, була й мамина подруга. На запитання Наді завжди відповідала прямо:
Здоровя? Де там те здоровя… Важливо, як у тебе справи?
З нею Надя ділилась найпотаємнішим. Взамін чіткий, ненавязливий поради:
Надю, живи як серце велить. Оточення то їх життя. А тобі своє! Зробиш так, як хтось іти робити наказує будеш щаслива? Ні, дочко…
Зінаїда Петрівна прожила у шлюбі майже півстоліття. Дітей у неї не було натомість, учні не забували, приходили у гості, вітали.
Мої діти! казала вона з гордістю.
Після смерті чоловіка Надя принесла їй кошеня, підібране на вулиці.
Дивіться, він теж самотній. Може залишимо?
І кошеня Борько стало її спасінням. Щоранку на ринок по рибку. Яка депресія!
Якось так і жили: старенька і кіт. Допомоги не просила, все робила сама.
Та саме з її квартири цієї ночі почулося: «Допоможіть»…
Маріє Іванівно! Біда! стукала Надя у двері голови ОСББ.
Та швидко все зрозуміла. Рятувальники не доїхали й через годину, і Марія Іванівна взяла дублікат ключів.
Якщо мушу хай і арештовують. Стару сусідку не залишу!
Увійшовши, усі ахнули. Зінаїда Петрівна впала у ванній, ударилась, довго не могла рухатись і кликала, доки Надя її почула.
Вона все зробила, щоб врятувати сусідку, а потім вирішила більше її не залишати. З лікарні Зінаїда Петрівна перебралася до Наді. Доглядала її, як колись маму. Ірина насварила за альтруїзм, потім принесла ліки.
Ми вас на ноги поставимо! Ну які там хвороби, годі!
Зінаїда Петрівна відмовлялася, мовляв, «не хочу мороки», а тоді змирилася, побачивши, що Надя робить усе від щирого серця.
Таких, як ти, Надюнцю, майже немає! Чи ти не ангел?
Життя повеселішало. Повернувшись з роботи, Надя слухала новини, розганяла котів, сміялася з проділок Борька, який керував Надиними кішками, а ті обурювалися і сварились. Надя мирила, Борько бурчав і втискався біля хазяйки, знаючи його тут люблять.
Доля, втомившись від сірості, влаштувала Наді сюрприз веселу джигу. Усі плани полетіли шкереберть.
Вечір. Дзвінок у двері.
Це Іра? здивувалась Надя, поставила на паузу фільм, який дивилися з Зінаїдою Петрівною, й відчинила.
На порозі незнайомець. Бородатий, похмурий, в потертій шкірянці й джинсах. Надя спантеличено оглянула гостя.
Кого шукаєте?
Доброго вечора. Тут мешкає Зінаїда Петрівна?
А ви їй хто?
Просто знайомий. Заїхав провідати.
І тут з кімнати вилетів Боря, кинувся до незнайомця.
О, Борю! Привіт!
Велика рука підхопила кота; обличчя чоловіка змінилося замість суворості й загрози тепло і усмішка. Надя відступила й запросила до хати.
Зінаїда Петрівна ахнула й розсміялась:
Сергію! Сину мій! Якими долями?
Їду до друзів у Карпати. Байкерський зліт у нас. Думав заїхати, побачити вас.
Вибач, не телефонувала. Познайомся це Надя, мій ангел-охоронець!
Сергій зніяковів, опустив очі.
Дуже приємно…
Зінаїда, знаючи свого учня, одразу все зрозуміла і тихцем зробила так, щоб їм двом захотілося поспілкуватися довше.
Сергій поїхав тільки через два дні. А незабаром знову повернувся і Надя опинилася у ролі нареченої.
Сергію, ж ми ж майже не знайомі… Це правильно? тихо питала майбутнього чоловіка.
Кому яке діло, Надю? Ми дорослі люди!
Ірина з Любою ахнули, почувши новину.
Надю, ти його любиш? Та ні, не питай… Головне, хороша людина?
А я яка ще доросла? Надя жартома всміхнулась, і Ірина помовчала, оцінюючи подругу.
Вчора миша сіра сьогодні царівна! Он воно яке те кохання…
Що ж, щастя тобі, Наде! Любаню, до речі, плаття не забудь зняти з продажу!
Вже зробила, підморгнула Люба. Тож з убранням питання нема.
Такої весілля Ромни ще не бачили: мотоколона зїхалася до міста, народ переморгався.
До кого це?
Надюша, бібліотекарка, заміж виходить!
От же, щастя їй! Хороша жінка. А жених як?
Справляє серйозне враження…
Минає три роки. Сергій тримає під руку Зінаїду Петрівну, вона змахує його рукою:
Я сама! Іди зустрічай сина, Сергію!
Надія пригладжує нову сукню, що зшила Люба, поправляє зачіску й звертається до фотографа:
Усіх! Щоб усі були на знімку!
І фотографу ще доведеться добре постаратися: на сходах пологового стоїть і Ірина з Вадимом, і Люба з дітьми, і весь «кагал» на чолі з Марією Іванівною.
А як інакше? Бо гарних людей має бути багато.
