**Щоденник**
Сталося це, коли мені було шість. Моя мати, яка вже виховувала двох доньок, народжувала третю. Я досі памятаю все: її крики, сусідок, що зібрались, плач, а потім тишу.
Чому не покликали лікаря? Чому не відвезли до лікарні? Чи то через віддаленість села? Чи то дороги замело снігом? Не знаю. Мати померла, залишивши нас із сестрою та новонародженою Поліною.
Батько був у розпачі. Родичів тут не було усі жили на Заході. Сусідки порадили йому швидко знайти нову дружину. Не минуло й тижня після похорону, як він вже засватав вчительку. Казали, що вона добра. Та й гарна. Батько був високим, з ціганськими очима жінкам подобався.
Того вечора він привів її до нас.
Ось вам нова мама!
Я закипіла злою. Всюди пахло ще мамою, ми носили сукні, які вона пошила… А тепер чужа жінка. Тепер я розумію його, а тоді ненавиділа обох.
Вчителька, трохи пяна, промовила:
Кличте мене мамою, й я залишусь.
Ти не наша мама! Наша померла! вигукнула я. Маленька сестра Віра розплакалася.
Вчителька вийшла. Батько хотів іти за нею, але зупинився на порозі. Повернувся, обійняв нас і заплакав. Плакали всі: ми по матері, він по дружині. Але наш біль був глибший. Сльози сиріт однакові скрізь.
Він залишився ще на два тижні. Працював у лісорубках іншої роботи не було. Домовився із сусідкою, залишив гроші й поїхав.
Ми лишилися самі. Сусідка приходила, варила й йшла. Нам було холодно, голодно й страшно. Село шукало вихід. Хтось пригадав далеку родичку Зіну. Її чоловік пішов, бо вона не могла мати дітей.
Одного ранку Зіна увійшла тихо. Я прокинулась від звуків у кухні хтось готував млинці. Ми з Вірою підглядали. Вона мила, прибирала, потім побачила нас:
Нумо, білявоньки, снідати!
Ми посоромились, але млинці були смачні.
Кличте мене тітонька Зіна.
Три тижні вона доглядала за нами. Була суворою, але доброю. Особливо до Віри. Я ж тримала дистанцію.
Коли батько повернувся, аж очі вилупив:
Я думав, ви тут у хаосі, а ви як у палаці!
То все тітонька Зіна, сказала Віра. Вона гарна й смачно готує.
Зіна справді не була красунею худорлява, невиразна. Але дітям яке діло?
Батько пішов до неї. Наступного дня вони прийшли разом. Зіна увійшла несміливо. Я шепотіла Вірі:
Давай кликати її мамою!
Вони разом забрали Поліну. Для неї Зіна стала справжньою матірю. Віра забула про маму. А я памятала.
Якось я побачила, як батько дивився на мамину фотографію:
Нащо ти пішла так рано? Забрала з собою всю мою радість…
Я не довго жила з ними. Після четвертого класу мене віддали в інтернат. Потім технікум. Завжди хотіла втекти. Чому? Зіна ніколи не ображала мене… Але я не давала себе любити.
Я стала акушеркою. Немов хотіла врятувати хоча б інших матерів.
**Урок:** Людина іноді не бачить добра, яке їй дають, поки не стає пізно.
