У сиротинки, що виросла в дитячому будинку, зявилася робота офіціантки в престижному ресторані. Але після того, як вона випадково пролила суп на заможного клієнта, її доля різко змінилася.
“Дівчино, ти взагалі розумієш, що наробила?!” гримнув Остап, махаючи ковшом. “Суп на підлозі, клієнт весь у плямах, а ти стоїш, як укопана!”
Оксана подивилася на темну пляму на дорогому костюмі чоловіка і відчула, як усе всередині стиснулося. Це був кінець її роботи. Шість місяців старань і все намарне. Зараз цей багатій влаштує скандал, вимагатиме компенсації, і її виженуть без відступних.
“Будь ласка, пробачте Зараз усе приберу”, прошепотіла вона, хапаючи серветки зі столу.
Чоловік підняв руку, зупиняючи її:
“Почекайте. Це моя провина. Я різко повернувся і відволікся на дзвінок.”
Оксана завмерла. За два роки роботи офіціанткою вона чула багато чого, але щоб клієнт вибачався перед нею такого ще не було.
“Ні, це я незграбна”, пробурмотіла вона.
“Не хвилюйтеся. Костюм можна відчистити. А ви не обпеклися?”
Вона заперечно похитала головою, досі не вірячи в те, що відбувається. Чоловікові було років сорок пять, з сивиною у волоссі та в окулярах. Він говорив спокійно, без тієї штучної ввічливості, яку зазвичай демонструють заможні клієнти.
“Тоді дайте мені переодягтися, а ви принесіть новий суп. Тільки цього разу обережніше”, ледь помітно посміхнувся він.
З нізвідки зявився Ігор, адміністратор залу.
“Пане Коваленко, пробачте за інцидент! Ми обовязково відшкодуємо збитки за костюм”
“Ігор Петровичу, не треба. Усе гаразд.”
Оксана принесла нову порцію супу, руки в неї все ще тремтіли. Коваленко їв повільно, час від часу задумливо поглядаючи на неї.
“Як вас звати?”
“Оксана.”
“Скільки ви тут працюєте?”
“Півроку.”
“Подобається?”
Вона знизала плечима. Що тут скажеш? Робота як робота. Зарплата непогана, а колектив як пощастить.
“А де працювали раніше?”
Питання було просте, але Оксані всередині стало напружено. Багатії не просто так цікавляться минулим офіціанток.
“У іншій кавярні”, відповіла вона коротко.
Коваленко кивнув і більше не розпитував. Він розрахувався, залишивши щедрі чайові, і пішов.
“Тобі пощастило”, буркнув Остап. “Якби в моїй молодості був такий клієнт, я б давно на пенсії сидів.”
Через тиждень Коваленко знову завітав до ресторану. Він сів за той самий столик і попросив, щоб його обслуговувала Оксана.
“Як справи?” запитав він, коли вона принесла меню.
“Нормально.”
“Де мешкаєте?”
“Знімаю кімнату.”
“Сама?”
Оксана трохи різко поклала меню.
“А що?”
Коваленко підняв руки, ніби здаючись:
“Вибачте, не хотів лізти у ваше життя. Просто ви нагадуєте мені одну людину.”
“Кого?”
“Мою сестру. Вона теж у вашому віці була самостійною.”
Оксана відчула, як щось стиснулося усередині. “Була” значить, її вже немає.
“Вона десь працює?”
“Ні”, Коваленко замовк. “Її давно немає.”
Їхню розмову перервав інший клієнт, який просив рахунок. Коли Оксана повернулася, Коваленко вже доїдав салат.
“Можу я часто сюди приходити?” запитав він. “Мені тут подобається.”
“Звісно, це публічне місце.”
“А якщо я попрошу, щоб мене завжди обслуговували ви?”
Оксана знову знизала плечима. Клієнт завжди правий, особливо якщо добре платить.
Коваленко почав приходити двічі на тиждень. Замовляв те саме: суп, салат, друге. Їв неспішно, іногда тихо розмовляв по телефону. Ідеальний відвідувач.
Поступово він почав розповідати про себе. Володіє мережею будівельних магазинів, живе з дружиною в будинку за містом. Дітей у них не було.
“Звідки ви?” запитав він одного разу.
“З міста”, ухильливо відповіла Оксана.
“Батьки живі?”
“Ні.”
“Давно померли?”
“Я їх не памятаю. Виросла в дитячому будинку.”
Коваленко завмер, ложка застигла над тарілкою.
“У якому са
