БОРОДА СИВАНЬКА, ДУША ЯКА ЖИТТЄРАДНА
“Все, що ти мені говорила, суцільна брехня! Я припиняю наше листування. Незмірно розчарований у жінках. Як ти могла так довго прикидатися? Я ж хотів із тобою одружитися, а ти усе перекреслила. Неможливо почати нове життя на брехні та недовірї. Прощавай. Не пиши мені більше, не відповім. Твій колишній лицар.”
От таке повідомлення я отримала від англійця. З Петром ми листувалися майже рік. Дійшло до того, що планували зустрітись у Лондоні. Але, як то кажуть, не судилося…
Мені тоді було сорок девять. Чоловік у минулому, а діти дорослі вже й внуки є. Хотілося ще хоч раз відчути себе справжньою жінкою. Вік, який він є прокидаюся зранку, гляну в дзеркало: та сама, тільки дорожчі креми купую. Діти зайняті, у кожного своє життя. Я не могла, як моя знайома Ганна Миколаївна, сидіти в хаті і плести нескінченні шкарпетки, згадуючи молодість, або до скону вишивати подушки.
Подруги у кого чоловік, у кого дві родини на шиї та городність. На роботі “женихів” переглянула під мікроскопом нічого натхненного. Як кажуть: із чого було, з того й вибирала.
І тут колега підкинула ідею подивитись сайт знайомств. Що мені, втрачати вже нічого!
Заповнила анкету, описала себе так, що самій цікаво стало і фото добряче таке знайшла, що навіть сусід би не впізнав. Чекаю дива. До страждань не схильна сама не пишу, “образ леді” зберігаю.
Через кілька тижнів отримала одне-єдине листа. Перечитую з тремтінням: сиджу собі у Чернігові, а тут з-за кордону…
Пише таки англієць, Пітер, 59 років, розлучений бізнесмен, двоє дорослих синів. Фото елегантне, навіть якось по-королівськи на фоні свого чотириповерхового особняка. Запрошує до знайомства, а там, диви, й весілля замаячить. Мрія, та й годі!
Мене аж починає розпирати від щастя вже і “Щедрик” наспівую. Хотілося б написати, мовляв, згодна і зараз на крилах прилечу в твій Лондон, та стою на своєму жіночому треба задуматися. Типу, кавалерів у мене натовп, ледве встигаю відповідати. Вибачай, Пітре.
Петро проявив чемність мовляв, розумію, не така жінка як інші, серця багатьох покорила, і моє теж. Після таких од Петра компліментів я вже себе на десяти сантиметрах над землею тримала.
Спілкування пішло на відвертість. Здавалось, ми створені одне для одного. Чому ж жили в різних куточках світу? Петро мене називав “Загадкова кульбабка”, я його “Мій британський джентльмен”. Без його листів уже не уявляла собі дня. В мріях давно вже одружилась у Лондоні, господарюю в маєтку, зранку пємо з Пітером чай або що там у них на сніданок. Чим далі тим більше близькі душі.
Дітям кажу: скоро їду за кордон, квартира ваша, роботу кидаю. Син і донька навіть і не маскуючи жах на обличчі:
Мамо, ти хто? Пенсія на носі, а ти в нареченої подалася. Кого ти там знадобилася? У твого Пітера скоро сивина піде з бороди, тиск скакатиме, ночами до туалету ганятиме. Хочеш сидіти доглядальницею англійському пеньку? А він ще й нитиме, як баба на сусідській лавці. Не поспішай тішити тамошніх панів!
Але я була непохитна. Вирішила стати леді, і крапка! Гардероб новий, зачіска свіжа, манери наче із серіалу “Аббатство Даунтон”! Чекаю на візу. І тут сухе, різке Петрове послання: “Ти не Загадкова кульбабка, а звичайна брехуха. Не пиши!”
В голові, мов на базарі, рій думок та здогадок. Як, коли, у чому збрехала?! Тижнями не могла знайти відповіді. Вирішила таки написати Пітеру, та у відповідь тиша. Пів року ані звуку.
І от, коли я вже майже забула про королівські палаци, отримую листа з Лондона:
“Загадкова кульбабко”, вибач! Я довго лежав у лікарні. Було зовсім зле. Не хотів тобі морочити голову. Попросив сина, Томаса, відповідати за мене. Казав йому бути ввічливим. А він сказав, начебто ти сама зникла. Чому?
Я видужав і готовий прийняти тебе в свій дім, як дружину
Три рази перечитала мало не розплакалась. Чим відповісти не знала. Зрозуміла одне: син Петра проти татового весілля. Це він мене очорнив у листах.
Поміркувала я, та й вирішила нічого не писати Пітеру. Ну, припустимо, приїду. А Томас потайки насипе мені отрути в кашу чи наплете батькові таких небилиць, що хоч стій, хоч падай. Петро й радий би повірити мені, та родина на першому місці… Мені що зайва ця боротьба за кисіль матінки Англії? Нехай вони там своїми сімейними драмами варяться.
А внуки у мене вже до школи готуються треба ж комусь букви показати, математику пояснити, до бабусі на дачу завезти: помідори посіяти, буряни вирвати, дати життя петуніям… Бо ж свій двір не чужий тротуар.
Досить із тих сайтів енергії, як із худої скрині. А життя біжить, махає рукою.
Доброго дня, сусіде! Не чекала тебе побачити, давно не навідувалась. Турботи чи, може, заміжня вже? А? не дає пройти мій дачний сусід Микола, аж очі світяться.
Вітаю, Миколо! Як же я тебе не памятала? А ти часом не одружився, поки мене не було? Дров мені нарубаєш? А ввечері на чай запрошую справ купа, не повіриш! аж кинулася б на шию Миколі.
Та ні, Анютко, яка ж тут молодиця? Коли наречена рік не навідується про весілля мова не йде, так і підморгує він мені.
Це як розуміти? хоч і зрозуміла, але що ж не пококетувати.
Одружуймося, Анюто! Скільки нам ще одне одного перевіряти, знайомі ж сто років. Як казали в нас на Полтавщині: старе дерево скрипить, а живе!
Що ж, у мого нареченого борода сиванька, зате душа яка життєрадна!
А ми з Миколою вже щасливо живемо сьомий рік.
