Село Глибочок, занурене в тінь вікових дубів та кленів, поступово згасало. Колись тут кипіло життя, а тепер із сотні дворів залишилося лише двадцять, де доживали віку старі люди, забуті світом. У давні часи Глибочок процвітав: міцні хати, вкриті потемнілим від часу гонтом, згадували дні, коли місцеві майстри славилися своїми возами та упряжжю. Та з появою машин кінний промисел занепав, і село почало занепадати. Ліс навколо був багатий, але взимку ставав небезпечним — голодні вовки шарпалися поблизу, змушуючи людей тримати собак, чий гавкіт розривав нічну тишу, попереджаючи про лихо.
У п’ятдесятих роках шкіряний промисел, що століттями годував село, занепав. Глибочок перетворився на ферму великого радгоспу. Колишні майстри стали пастухами та доярками. Дід Тарас Шевченко все життя пропрацював свинарем. З десяти років він доглядав за поросятами, а згодом став стерегти племінне стадо, що славилося на всю округу. Але в дев’яностих радгосп розкрали, худобу продали, а Тараса, як і інших старих, відправили на пенсію. Молодь пішла до міста, і село спорожніло. Син Тараса продав корів і поїхав із родиною, залишивши старого з хворою дружиною Ганною у великій хаті, оточеній пустими коморами. Життя зупинилося: кухня, старий телевізор та безкінечна тиша.
Але одного дня навесні до Глибочка приїхав старий друг Тараса, Петро Коваленко, і привіз подарунок — крихітний рудий клубочок шерсті. «На твоє сімдесятоліття, Тарасе! Це цуценя кавказької вівчарки, породисте, з хорошою кров’ю. Буде тобі вірним другом, готовим за тебе й життя віддати», — сказав Петро, показуючи фото велетенського пса, обвішаного медалями. — «Вирости його, і він прославить наш край на виставках!» Тарас узяв цуценя, воно довірливо притулилося до його грудей. Дід облаштував йому лежанку в коробці, але мале скулило, шукаючи тепла. Ганна бурчала: «Приніс цуценя, тепер няньчись!» Тарас знайшов стару дитячу пляшечку, налив молока й почав колихати малого, немов дитину. «Сумніває за матір’ю», — пробурмотів він, відмахнувшись від дружининої нарікання.
Цуценя росло стрімко. Назвали його Громом — за гордий характер. Він слухався лише Тараса, сторончився чужих і незабаром перетворився на грізного пса, що розумів господаря з півслова. За рік маленький клубочок став могутнім сторожем, що охороняв двір від курей та гусей, а вночі залазив до Тараса в ліжко, гріючи його ноги.
Та лихо прийшло до Глибочка. На околиці почали горіти покинуті хати. Старі баби запанікували, благаючи Тараса з Громом патрулювати село. Так дід став нічним сторожем. Разом із псом вони обходили вулички, і пожежі припинилися. Але незабаром у село навалилися чужі — кияни, що скуповували пустуючі хати та землі на луці, де колись паслася худоба. До зими на місці лугу виріс поселок із розкішних котеджів, оточений бетонним парканом. Нові господарі найняли Тараса охороняти їхнє добро.
«Одні тікають із села в місто, інші — із міста в село, — міркував Тарас, обходячи поселок з Громом. — А ми, старі, залишаємося нікому не потрібними». Час минав, здоров’я Ганни погіршувалося. Лікарі призначили дієту та інсулін, але Тарас помітив, як вона потайки їла цукерки, ніби поспішала до кінця. У грудні вона тихо померла. На похоронах баби нарікали, що Ганна пішла без відспівування — церкву в Глибочку зруйнували ще минулого століття.
На могилі дружини Тарас пообіцяв збудувати капличку. Він збирав гроші, а через півроку поїхав до сусіднього села, де стояла древня каплиця святого Пантелеймона. Повернувшись, вибрав місце, викопав яму під фундамент і взявся за роботу. До осені над дерев’яною каплицею з’явився хрест. Старі жінки приносили ікони, серед яких була древня ікона святого Миколая, що вціліла у лихі роки. Капличку освятили на честь Миколая, і вона стала місцем молитви для селян та дачників.
Взимку, перед Різдвом, Тараса охопила тривога. Він частіше почав перевіряти капличку. У Святвечір, задрімавши, раптом схопився, збуджений передчуттям. Схопивши рушницю, він із Громом помчав до каплички. Пес рвонув вперед, а за хвилину ніч розірвали постріли. Тарас, спотикаючись у снігу, дістався до місця. Гром лежав на узбіччі, кров текла з його грудей, фарбуючи сніг. Дід упав на коліна, притискаючи голову пса, і заридав, як дитина. «Громе, мій вірний… За що?» — стогнав він, проклинаючи долю.
Збіглися баби й дачники. «По собині плаче, а по Ганні так не ридав», — шипіла одна. Раптом луна крик: «Ікону вкрали! Миколу забирали!» Всі кинулися до каплички, але Тарас не рушився. Він гладив Грома, шепочучи: «Ми стільки разом пройшли… Пам’ятаєш, як ти хлопчиська з ополонки витяг? А як мене врятував, коли я захворів?» Гром слабенько лизнувГром слабенько лизнув його руку, а Тарас, побачивши, що пес ще дихає, розірвав сорочку, перев’язав рану та крикнув: «Несимо його додому!»
